Читати книгу - "Книги Якова, Ольга Токарчук"

«Є таке місце, куди я вас веду, — казав він, а я міг слухати цю оповідь безконечно, вона заспокоювала мене; і якщо існує якась історія, яку я хотів би почути на смертному ложі, то це, власне, вона. — І хоч наразі ми у злиднях, вам не захотілося б жодних скарбів цього світу, якби ви пізнали це місце. Це — місце нашого Великого Брата, Доброго Бога, який обдаровує людину ласкою та любов’ю братерською і який до мене подібний. Має біля себе почет, що складається з дванадцятьох братів і чотирнадцяти сестер, і сестри ті ділять із братами ложе — так, як воно у нас. Всі ці сестри є королевами, бо влада там належить жінкам, а не чоловікам. І — що видасться вам дивним — імена цих братів і сестер звучать так само, як ваші гебрайською. І схожі вони на вас, лише молодші, такі, якими ви були в Іваному. До них ми й прямуємо. І коли ми врешті зустрінемося, ви пошлюбите тих сестер і тих братів».

Я знав цю історію, і вони теж знали. Ми завжди слухали її з завмиранням серця. Але тоді, у тому порожньому домі, здалося мені, що всі  п р о п у с т и л и  ї ї  п о в з  в у х а. Неначе вона більше нічого не означала, була просто гарною казочкою.

Нам всім було очевидно, що тепер найважливішим для Якова став Моше Добрушка, якого називали Томасом фон Шенфельдом. Яків чекав його приїзду з Відня цілими днями і щодня питав, чи немає від нього листа. Єдиною людиною, яка його відвідувала, був підскарбій Вессель, знайомий Добрушки, з яким його пов’язували якісь справи, але ми про них нічого не знали. Мені ж було доручено писати листи, і були то переважно послання до кредиторів, заспокійливі, ввічливі, а також листи до братів у Альтоні та Просніці.

Яків навіть прохопився про повернення до Польщі, трохи розпитав мене, як там зараз у Варшаві; мені здавалося, він тужить або вже почувається заслабким, щоб розпочинати нове життя на чужині. Вечорами на нього накочувалися спогади, тож я брав папір і записував їх, а коли моя рука втомлювалася, допомагала Ануся Павловська; наступного дня Антоній Чернявський все те правив і переписував.

«Погляньте-но, — ще казав він, — поки я був у Польщі, то була країна спокійна й заможна. Тільки-но мене ув’язнили, помер король, і в країні почалася ворохобня. А коли я виїхав, Польщу роздерли на шматки».

Важко було з ним не погодитися.

Ще казав, що він одягається по-турецькому тому, що в Польщі є давній переказ: прийде якийсь чужинець, із чужої матері, який країну виправить і визволить народ від усілякого гніту.

Постійно застерігав нас, щоб ми не поверталися до давньої єврейської віри, але тієї зими на Хануку несподівано запалив першу свічку і звелів приготувати єврейські страви, і всі ми з великим задоволенням їх їли. А потім співали давньою мовою давню пісню, якої навчив нас іще Ісохар:

Що є людина? Іскра.

Чим є життя людське? Миттю.

Що є майбутнє?

Іскра. А часу плин чим є? Миттю.

З чого людина постала?

З іскри. А смерть чим є? Миттю.

Чим був Він, коли світ мав ще в собі?

Іскрою. Чим же Він буде, коли світ знову поглине? Миттю.

Молівда в пошуках середини свого життя

Мусить бути лише найкраще — після якого вранці в нього не болить голова. Проте після вина він не може спати, прокидається під ранок, у найгіршу пору доби: тоді все здається проблемою, жахливим непорозумінням. Коли він крутиться в ліжку, на нього накочуються спогади про давні часи — виразні, з усіма подробицями. Дедалі частіше в його голові кружляє думка: коли була справжня середина його життя? Коли був той день, у який його історія досягла кульмінації, зеніту, і після якого його життя — непомітно для нього самого — почало хилитися до заходу? Це дуже цікава проблема: якби люди знали, який з днів стане серединою їхнього земного буття, можливо, якось осмисленіше проживали б життя. Мучачись від безсоння, він рахує дати, творить складні комбінації цифр, наче Якубовський, одержимий своєю кабалою. Зараз 1786 рік, пізня осінь. Народився він влітку 1718-го. Отже, йому шістдесят вісім років. Якби він зараз помер, середина його життя припала б на 1752-й. Він намагається пригадати собі той рік, гортає подумки сторінки свого внутрішнього не надто точного календаря. Нарешті визначає: якби він мав зараз померти, серединною точкою, ймовірно, був би день, коли він приїхав до Крайови. На диво, він дуже добре його пам’ятає. Пригадує навіть, що був одягнений у білу лляну сорочку богомилів, стояла спека, і дрібні перестиглі сливи падали на сухий шлях, аби відразу потрапити під колеса возів. Великі важкі оси, більше схожі на шершнів, пили солодкий сік з груш у саду. Люди, одягнені в біле, танцювали в колі. Молівда стояв серед них і відчував радість, але то був той різновид радості, до якої себе слід примусити — тоді вона розквітає.

Робота в королівській канцелярії — не з найважчих. Він як старший урядник радше наглядає, ніж пише сам. До сфери його відповідальності належать також контакти з Оттоманською Портою, оскільки він знає мови. Правду кажучи, в його віці можна просто вдавати, ніби працюєш, — так Молівда й робить.

Король любить дотепного Молівду, його хрипкуватий голос, його оповідки. Часто вони перекидаються кількома реченнями; виходить завжди весело, все закінчується вибухом сміху. Тому Молівду назагал шанують. Коли Станіслав Авґуст входить до канцелярії, всі швидко встають і кланяються, і лише Молівда піднімається поволі й тяжко — все через великий живіт. Оскільки король не любить надмірностей, Молівда обмежується нахилом голови.

Молівду тепер вважають кимось на кшталт мудреця, і якщо не брати до уваги дрібних криз, він зберігає хорошу репутацію. Чесно кажучи, він не вважає себе скривдженим життям. Намагається жити як філософ-цинік. Мало що може його зачепити. У нього гостре перо, яким він нерідко користується. Нещодавно якийсь Антоній Феліціян Наґловський написав «Путівник варшавський», у якому змалював красиві й важливі місця столиці. Молівда його висміяв, бо той причесаний, чемний образ міста, здавалося, був адресований лише дівчаткам з пансіону. Тож він вирішив написати про варшавських шльондр, чиї звичаї досліджував останніми роками —