Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

— Буде зроблено! — обіцяє метрдотель і ховає гроші.

Я виходжу і поспішаю до контори військової контррозвідки Київського військового округу. Мене не пускають, але коли впізнають, то черговий офіцер зголошується відвести мене до начальника відділення. А той одразу приймає мене.

— Іване Карповичу, радий, що герой Отечества знайшов час до нас заглянути. Прошу, сідайте! Чув про ваш учорашній подвиг! Як ви помітили того німця? — питає мене полковник Клобуков.

— Пане полковнику, головний подвиг у мене сьогодні. Прошу надати мені десять хвилин для доповіді з надзвичайно важливої справи.

— А чому ви до нас прийшли, а не у свою колишню контору? — дивується полковник.

— Тому що це ваша справа Дозвольте почати.

— Ну, добре, розповідайте.

Я швидко доповідаю все, про що дізнався. Полковник спочатку зневажливо посміхається, а потім сидить ошелешений.

— І ви хочете, щоб я в це повірив? — нарешті питає мене.

— Так. Я розумію, що повірити в це важко, але зважте на кілька моментів. По-перше, як ви знаєте, я досить відома людина і добре заробляю на своїх оповідках. У мене хутір, земля, донька, мені є що втрачати. І я ж усе це втрачу в разі брехні. По-друге, ви нічим не ризикуєте. Якщо виявиться, що я брешу, то ви просто накажете арештувати мене за напад на двох ваших співробітників.

— Що?

— За моїми припущеннями, ротмістр Ступін та поручик Назаров — зрадники.

— Маячня! — дратується Клобуков.

— Пане полковнику! Якщо я помиляюся, то готовий відповісти. Але справа дуже важлива. Йдеться про безпеку імперії!

— Слухайте, та це ж лише кіно!

— Це значно небезпечніше, аніж просто забавка з рухомими картинками.

— Слухайте, Іване Карповичу, якщо чесно, то я мусив би наказати арештувати вас прямо зараз!

— Що ж, воля ваша, але ця помилка дорого обійдеться Отечеству.

Він дивиться на мене.

— Будь ласка, заплющіть очі й торкніться кінчика свого носа вказівним пальцем лівої руки, — несподівано вимагає полковник.

— Що? — дивуюся я.

— Зробіть це!

— Добре.

Я роблю. Він підходить і нюхає мене.

— Здається, ви тверезий.

— Так, я тверезий, і я не збожеволів. А ще в нас дуже мало часу.

Полковник замислюється.

— Мені треба сповістити командувача округу.

— Ні, бо він не повірить, а про ваше звернення може стати відомо нашим ворогам, і вони спробують діяти інакше. Ми мусимо зберігати таємницю.

— Але...

— Пане полковнику, ви нічим не ризикуєте. Ми їдемо на прем’єрний показ і просто спостерігаємо. Якщо все відбудеться так, як я побоююсь, то ви можете взяти собі лаври рятівника Отечества. Якщо ні, то у вас є чудовий цап-відбувайло у моїй особі. Мої і тільки мої життя та репутація поставлені на карту. Чи не так?

— Так, Іване Карповичу, так. Знаєте, я б, чесно кажучи, вам не повірив, але мій добрий знайомий генерал Суботін згадував вас із неабиякою повагою. То я ризикну вам повірити. Але я візьму з собою кількох офіцерів.

— Як вважаєте за потрібне, але я прошу, щоб вони до останнього не знали про те, куди ми їдемо і для чого. Також прошу підготувати терміновий план дій на випадок, якщо мої припущення підтвердяться.

— Обов’язково.

Полковник наполіг, щоб я залишався поруч із ним. Дозволив тільки зробити кілька телефонних дзвінків. Гриша повідомив, що офіцерика зустрів і тихенько доправив до підвалу так, що ніхто не помітив.

— А про першого гостя вже кілька разів питали. Трохи нервують, дивуються, що раніше так не вчиняв.

— Що вони зараз роблять?

— Так наче готуються їхати кудись. Обід їм привезли, а також чистий та випрасуваний одяг.

— Дивися за ними.

— Добре, Іване Карповичу.

Далі зателефонував пані Анастасії. Вона зажадала мене побачити, але я пояснив, що не можу вирватися.

— І той, пані Анастасіє, пропустіть прем’єру.

— Що?

— Скажи, що захворіла. Збреши що завгодно, але не їдь!

— Ваню, але ж...

— Стасю, послухай мене.

Вона дихає у слухавку.

— Щось сталося?

— Поки ні. Просто не їдь на прем’єру.

— Що ж, добре. Я не поїду. Скажу, що голова дуже болить.

— Дякую.

Ближче до обіду я, полковник Клобуков і ще четверо найкращих його співробітників поїхали до інституту шляхетних панянок. Усі офіцери були в цивільному і при зброї. Клобуков тримав у шкіряній теці план дій, який мусив бути введений у разі підтвердження моїх слів. Полковник мав квитки на перший закритий сеанс «Вбити варвара», то нас пропустили до інституту, що охоронявся, наче царський палац. Навколо вже зібрався натовп, який стримували кілька сотень козаків.

Ми зайшли всередину, але пішли не в зал, а в невеличку кімнату на другому поверсі, з якої я підслуховував розмову кінематографістів. Там усілися чекати. Офіцери почали скаржитися, що дуже б хотіли подивитися прем’єру «Вбити варвара», але полковник наказав припинити скиглення, тож далі сиділи мовчки. Лише час від часу дивилися на годинник Показ мав початися о другій, на нього запросили командування Київського військового округу, а також усіх його дивізій. Кількасот офіцерів, які вщент заповнили залу. Ми чули гучні оплески, мабуть, офіцери вимагали показу. А потім оркестр, що супроводжував показ, заграв тривожну музику. Почалося.

Десь за півгодини ми з полковником обережно вийшли. У фойє другого поверху було порожньо, всі були у залі. Я провів полковника до невеличкої кімнати з прожекторами. З неї можна було непомітно спостерігати і за тим, що на екрані, і за тим, що в залі. Сотні глядачів наче прикипіли до своїх стільців, дивилися на екран, де варвари якраз палили села і вбивали наших людей. Полковник захопився і вирячився на екран.

— Пане полковнику, не можна дивитися, — прошепотів я і потягнув його геть.

— Зачекай, ще трошки!

— Пане полковнику!

Мені довелося ледь не силою випихати його з кімнати. У фойє він аж кинувся на мене з кулаками, а потім зупинився, вкрай здивований.

— Що сталося? — він дивився на свої підняті кулаки. — Що таке?

— Це вплив того кіно. Не можна дивитися зовсім. Тепер ви вірите?

Він стояв і крутив головою.

— Про що зараз думаєте? Пане полковнику, про що зараз думаєте?

— Га? — він дивився на мене розгубленим поглядом.

— Щось погане про