Читати книгу - "Фантомна довіра, Лана Вернік"

Від звуку розбитого скла прокинулась матір. Вона підняла голову від подушки, прислухалася — тиша. Аж рапотм, скрик. Лариса. Невже той п’яниця пішов до їхньої кімнати? Вискочила у коридор — дим. Лариса знову скрикнула, але далеко. Прочинивши двері до кімнати колишнього чоловіка побачила крізь марево диму нерухомого Володимира на ліжку, що горіло. Лариси у кімнаті не було. Людмила стягнула його на підлогу і за ноги потягла у коридор… але він не рухався… мертвий.

— Лоро, ти де?! — гукнула у кімнату.

— На вулиці, — почувся голос Лариси.

Коли у кімнаті спалахнуло полум’я, Лариса, від несподіванки, смикнулася, впустила пательню надвір, а сама відсахнулася на друге ліжко, на якому колись спав Степан після уколу. Під час падіння поранила шкіру об розбиту шибку і тоді скрикнула перший раз. Підвівшись, вилізла з вікна надвір та, приземляючись, підвернула ногу, тому скрикнула вдруге.

Прибігла Тетяна з відром води і линула на палаюче ліжко. Потрібно було більше води. Лариса покульгала до криниці, де гарячково крутила корбу підіймаючи відра з водою одне за одним, а матір і сестра носили. Скільки відер вони принесли — не знали: десяток? Два? Хтось з сусідів викликав пожежників. Вони приїхали, коли вже все загасили. Міліція, швидка… Лише тоді, бачачи мигалки, Лариса відчула холод і зрозуміла, що вона у піжамних штанах і футболці. Надворі — мороз. Мама з сестрою теж у ночнушках…

— Меланія?! — стурбовано вона поглянула на сестру.

— Спить, все добре, я зазирала. Пішли до хати… — Тетяна, насупившись, поглянула на неї. Йти Лариса не могла. Нога страшенно боліла. Йти довелося спираючись на сестру, але це були не єдині її ушкодження. Лора здерла руки і живіт, коли вибиралася через вікно з хати, порізи на долонях кровили від інтенсивного крутіння корби і весь одяг був вимащений її кров'ю. Полум’я обпалило їй волосся з правого боку. Сівши на табурет у хаті і торкнувшись голови рукою, Лариса зрозуміла, що стригтися тепер доведеться ДУЖЕ коротко… Зітхнула. Степан дуже любив її волосся… та чи ж лише її?   

Фурія того вечора сиділа в Cherry Casino, що було в “Метелиці” і грала. Їй останнім часом не щастило ні у грі, ні у справах. Без Стефана хлопці зашивалися в Африці, просили ще людей, але знайти тих, хто міг швидко справлятися з такими делікатними справами було складно, щоб не сказати — неможливо. І хоч малий Бондар часом брикався, він все одно був найціннішим її кадром. Універсальний солдат, котрий міг відстежити чужі схеми, створити свої, продумати ідеальну засідку, провезти будь-яку контрабанду, домовитися з потрібними людьми і “зачистити” кого слід. І треба ж було такому статись, що його літак впав, і він потрапив до рук партизан в той момент, коли їй ДУЖЕ потрібні гроші… Вантаж кокаїну підвис в Перу. Певно, досі стоїть у якомусь складському приміщенні. На щастя, Стефан вижив. Марк — ні. Вона ніколи особливо не покладала надій на того блондина, дивним він був. Занадто спокійним для цієї роботи, але його рекомендував Ворон. Не було у Марка того азарту і авантюризму, з яким до виконання завдань ставився Стефан. Останній генерував ідеї з неймовірною швидкістю, імпровізуючи на ходу. Вона завжди знала, що Стефан перевершить батька і свого часу зробила ВСЕ, щоб хлопець став довіряти їй і дослухатися до неї. Він виконував її рекомендації, навіть не замислюючись про наслідки виконання. Вона сказала не спілкуватися з Ларисою — і він послухався. Правда, потім, зустрівши її вже дорослу — вийшов з-під контролю Фурії. Можливо, варто було дозволити йому бути з нею? Подумає про це потім… коли витягне Стефана з Колумбії.

FARC хотіли калаші та танки… Два танки Т-62 кожен важить 37 тонн. Навіщо повстанцям такі танки? Це два борта… Вона ще розуміла їхнє бажання отримати плавучі танки. Принаймні вони набагато легші… але Т-62? 

Громови обіцяли допомогти, та влаштувати такі перевезення буде непросто… Важко зітхнувши, Кіра Дмитрівна зробила ставку і знову програла.

— Ви не розумієте, коли слід зупинитися, — почула вона чоловічий голос поруч.

— Я не потребую нічиїх порад, — буркнула вона, не повертаючи голови.

— А оце ви даремно, Кіро Дмитрівно, — чоловік усміхнувся і цей смішок здався їй аж занадто знайомим. Вона повернула голову і зустріла пронизливий погляд гетерохромних очей. — СЮРПРИЗ.