Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

Часто буває так, що думати немає часу. Якась блискавка у голові майне, і треба діяти, бо ніколи розумувати. Ось так було і зараз. Я вирвав віжки з рук Піддубного і крикнув: «Тпру!» Кінь зупинився, і я помітив рух у кущах. Штовхнув лікаря з місця візника.

— Тікайте! — закричав.

Пролунав залп. Кінь заіржав, смикнувся й завалився на бік, перевернувши візок. — Плазуйте! — крикнув я Альчесті. Професор і лікар уже сховалися за дорогою. Я лежав за тушею вбитого коня. Ще пара залпів. Я махнув рукою професору, щоб він проповз попід насипом дороги метрів десять і вистрелив звідти. Хоча б раз. Бар-Кончалаба кивнув. Він усе зрозумів — на відміну від Піддубного, був людиною досвідченою. Тихенько поплазував, а я чекав. Зараз усі гвинтівки охоронців (а що це вони напали на нас, я не сумнівався) були направлені в мій бік. І варто було висунутися, як я отримав би кілька куль. Та тут вистрелив професор. І я підхопився, переконаний, що тепер гвинтівки дивляться в інший бік. Я вистрелив тричі й упав за коня. Кулі засвистіли над головою. Я поцілив одного, а може, і двох. Професор також стріляв і міг поцілити. Чисельна перевага охоронців, — а це таки були вони — зменшилася. Охоронці продовжували стріляти. Не всі одразу. Хтось перезаряджав обойму, хтось стріляв, не даючи визирнути. Потім щось перелетіло труп коня, гепнулося і покотилося. Граната. Я міг сховатися від неї з іншого боку коня, але там мене чекали кулі. Смикнувся, наче грав у футбол і робив підкат. Ногою вдарив, і граната полетіла з дороги. Мене намагалися поцілити й зачепили ногу, але граната вибухнула на узбіччі. Осколки летіли поруч, та не в мене. Тільки граната могла в них бути не одна.

Я думав, що робити далі, коли несподівано пролунали постріли, крик одного з охоронців і залпи в зовсім іншому напрямку. Я викотився з-за коня і достріляв обойму по кущах, де ховалися нападники. Два тіла лежали на дорозі. Одного поцілив я, ще одного, мабуть, лікар Піддубний, який проповз далі й тепер стріляв у нападників майже з тилу. Полетіла граната. Якраз за насип. І майже одразу вилетіла назад. І кинула її Альчеста! То була вона! Вона стріляла! Граната вибухнула в повітрі. Я закотився за коня, змінив обойму, викинув чобіт на дорогу. Одразу дві кулі підстрелили його. Охоронці чекали, що я знову викочуся на дорогу, я підвівся над конем і стріляв по кущах. Ще хтось скрикнув. Я сховався. Почув шипіння. Бікфордів шнур!

— Іване Карповичу, на три! — крикнув Бар-Кончалаба. Я вставив останню. Здається, у професора була вибухівка!

— Раз! — крикнув я. Охоронці почали стріляти.

— Два! — крикнув професор.

— Три! — заволав я і підвівся над конем. Охоронці вдарили по мені, куля влучила у груди, я покотився, але встиг побачити кілька зв’язаних динамітних шашок, що летіли в бік кущів. Я впав, почув вибух, радісні крики Альчести й професора, знепритомнів. Дуже не хотілося помирати, і я чомусь був просто-таки впевнений, що не помру.

оли опритомнів, була вже ніч. Я лежав у якійсь кімнаті, на столі поруч світила гасова лампа. А на стільці дрімала Альчеста з пістолетом у руці. Вона була така гарна. Я дивився на неї, розчулився, заплакав, а потім заснув, переповнений ніжністю та коханням. Коли розплющив очі вдруге, було вже світло. Дуже боліло у грудях, і з лівою рукою щось не те. Альчести вже не було, але поруч дрімав Піддубний. Я озирнувся. Кімната в селянській хаті. Невеличкі віконця, за ними ліс.

— Лікарю, — прошепотів я. Піддубний прокинувся, помітив мій погляд і зрадів.

— Іване Карповичу! Ну нарешті!

— Де ми?

— Ми під Охтиркою, в будинку одного мого знайомого лісника. Колись у його сина загнила нога, хотіли ампутувати, але я ногу врятував, і лісник готовий мені віддячити.

— Лікарю, навіщо вам детективи, коли ви рятуєте людей?

— Детективи цікавіші. І в них трапляються такі красуні, як пані Альчеста! А кого я бачу в своєму туберкульозному санаторії? Отож-бо. Зараз покличу нашу красуню, вона дуже за вас переймається.

— Зачекайте. Ми тут у безпеці?

— Так, місця глухі, навколо ліси.

— А що з охоронцями барона?

— Вже у пеклі, всі до одного. Спочатку ваші постріли, потім динаміт професора. Ми поклали всіх. А як ви відчули, що вони зробили засідку? Аби ми наблизилися ще трохи, вони б просто розстріляли нас!

— Якби я робив засідку, я б зробив там, — прохрипів у відповідь. Сам себе лаяв — втратив голову і не здогадався, що їхати дорогою буде небезпечно. Але Альчеста забивала всі інші думки.

— Я зараз. — Піддубний вийшов і невдовзі повернувся з Альчестою та Бар-Кончалабою.

— Ваню! — Альчеста поцілувала мене, я відчув її сльози на губах. Це й була амброзія, напій, який у стародавній Греції пили тільки боги.

— Боже, яке кохання. Тепер я розумію, чому ви поперлися до барона без запасного плану, — закивав професор.

— Залиште нас, — несподівано попросила Альчеста.