Читати книгу - "Пан Ніхто"

— Сто тридцять тисяч…

— Сто сорок, — миттю перекриває його німкеня.

І знову пауза. І знову нагадування комісара, щоб ми поспішали. І не лише нагадування, а й провокаційний рух молотка:

— Сто сорок тисячі Раз… Два…

— Двісті тисяч! — оголошує в цю мить Розмарі. На що Флора спокійно відповідає:

— Двісті десять!

Моя квартирантка після деякого вичікування підвищує ціну до двохсот п'ятдесяти. Цією сумою по суті вичерпуються її власні активи, але вона розраховує на мою невиразну обіцянку якогось дріб'язку — тисяч п'ятдесят чи трохи більше.

Однак і на цей раз Флора добавляє свої постійні десять тисяч. Вона з самого початку піднімає ціну щоразу на десять тисяч, але піднімає нещадно і методично, навіть коли Розмарі доходить до трьохсот тисяч.

— Триста десять! — заявляє німкеня.

Лише на цей раз пауза значно довша. Аукціонна ціна поступово починає перевищувати реальну вартість майна.

— Що у цій віллі, золото? — чути ззаду репліку якогось роззяви.

«Так, справді, що є у цій віллі? — думаю я собі. — І чи взагалі є щось, крім повітря».

Присутні з явним інтересом стежать за розвитком подій, бо коли двоє суперників зчепляться не на жарт, спектакль привертає увагу. Проте всі вже перетворились у глядачів, усі, крім двох амбітних дам, усі, навіть Пенев, який, всупереч нашому очікуванню, за весь час взагалі не озвався.

Розмарі запитливо дивиться на мене і, вловивши мій ледь помітний кивок, знову голосно сповіщає:

— Триста двадцять тисяч!

— Триста тридцять! — відгукується німкеня, але у спокійному голосі вже відчувається легкий нюанс втоми.

Розмарі знову звертає погляд до мене. Я здвигаю плечима: мовляв, робіть що хочете. Йдеться вже не про мої гроші, а про її, бо вілла Горанова зовсім не варта цієї суми. Жінка декілька секунд вагається, але, побачивши піднятий молоток оцінювача, не втримується і знову вигукує:

— Триста сорок тисяч!

На цей раз вагаються вже справа. Причому настільки явно, що всі розуміють: моя приятелька нарешті забезпечила собі далеко не виграшну покупку. Комісар востаннє піднімає молоток:

— Триста сорок тисяч, дама у центрі… Раз… Два…

— Триста сімдесят тисяч! — несподівано лунає голос у залі. Але це не Флорин голос, це чоловічий бас. Я дивлюсь у той бік: якийсь громадянин середнього віку, середнього зросту, з пересічною фізіономією, в звичайному сірому костюмі, взагалі з тих людей, які на вулиці не те що не запам'ятовуються, а навіть не привертають нашої уваги.

Розмарі також подивилась на нього, і по її байдужому кам'яному обличчю я безпомилково вгадую, що вона осатаніла.

— Він рятує вас, — бурмочу я, щоб заспокоїти жінку. — Припиніть це безглуздя.

— Припиню, звичайно, — відповідає вона байдужим голосом. — Але не тому, що це безглуздя, а тому, що я не можу дозволяти собі таке безглуздя.

— Триста сімдесят тисяч, пан у глибині залу… — починає експерт, але замовкає, бо до нього підходять двоє чоловіків і молода жінка.

Між незнайомими чоловіками і комісаром зав'язується розмова упівголоса, потім пред'являється і вивчається якийсь документ, після чого експерт знову повертає до публіки аскетичне обличчя і втомлено повідомляє:

— Продаж вілли в Острінгу відміняється.

У залі чується глухий гомін незадоволення.

— Думаю, я маю право знати причину? — лунає бас із глибини залу.

— Причина не процесуального характеру, а по суті, — сухо пояснює комісар. — Вілла не підлягає продажу, оскільки у покійного є законна спадкоємиця.

Знову гомін у залі, але на цей раз уже гомін здивування.

— Це найкращий кінець, — резюмую я, дивлячись у підлогу. — Вам хоч не буде прикро, що вас перемогли.

Розмарі нічого не відповідає, і я обертаюсь, щоб запитати, чому вона мовчить. Виявляється, біля мене її немає.

— Ну, раз ми вже зібралися, то, може, складемо каре, — добродушно пропонує Бентон, підходячи з Флорою до мене.

— Чом би й ні! — відповідаю я люб'язно. — Сьогодні чи завтра — мені все одно, коли платити.

— Платити мусила б наша мила Розмарі, — озивається німкеня. — Вона сьогодні побила всі рекорди легковажності.

— До речі, де Розмарі? — запитує американець.

Я також не можу второпати, куди вона поділася, але нарешті помічаю її біля молодої жінки, яка оце недавно появилась у компанії незнайомих чоловіків. Вони повільно йдуть собі удвох, і я уловлюю безтурботне щебетання моєї квартирантки:

— Ах, дорога, ваш батько був чудовою людиною! Справжній джентльмен…

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Часто видається, що у звичайному на Заході змаганні між статями найсильнішою зброєю жінок є краса. І лише небагатьом спадає на думку, що якби це справді було так, то важко було б пояснити, яким чином тисячі жінок з непоказними обличчями і плоскими фігурами можуть справляти владний вплив на чоловіків. Напевне, жіночі засоби впливу далеко різноманітніші, і повний їх реєстр міг би бути розкритий лише якоюсь жінкою.

Я не думаю, що Віолетта Горанова, спадкоємиця мого покійного сусіда, володіє цим повним реєстром. Тому вона, хоч і зовсім несвідомо, послуговується своїм скромним умінням викликати співчуття.

Якщо Розмарі нагадує струнку грецьку вазу, а Флора — розкішну амфору, то Віолетта скидається на пробірку. Рівна і монотонна фігура з вузькими плечима, нерозвиненими стегнами і кволими ногами, якесь безстатеве тіло, увінчане анемічним обличчям. Але в цьому тілі відчувається якась безпорадність, якась тінь боязні, а погляд карих очей такий полохливий і дитячий, що у вас мимоволі виникає бажання взяти це ніжне створіння під свій захист.

Очевидно, відчувши заздалегідь, що в неї ніколи не буде зовнішності жінки, вона й досі одягається, як дівчина. Коди дивишся на неї, виряджену у плісировану спідницю й тірольський жакетик, у короткі білі панчохи й туфлі без каблуків, то приймаєш її скоріше за гімназистку старших класів, аніж за молоду даму, якій недалеко до тридцяти. Гадаю, що у створенні такої ілюзії немалу роль відіграє і сірий плюшевий ведмедик, якого Віолетта звичайно носить з собою, — можливо, не стільки як іграшку, скільки як талісман.

— Я почуваю себе нав'язливою, — признається вона Розмарі у перші ж хвилини їхнього знайомства в торговому залі.

— Дурниці. Ви маєте право. І якщо хочете знати мою думку, треба розпорядитися, щоб гер Пенеф ще сьогодні забрався.

— А де він живе?

— Таж займає майже весь другий поверх вілли.

— У такому разі пан мені зовсім не заважатиме. Я поселюся на нижньому.

— Але, дорога моя, його не можна залишати навіть на тиждень, бо тоді він не вибереться й через рік. Такі справи треба вирішувати одразу ж і категорично!

— Ні, мені незручно, — мимрить Віолетта. — Мені зовсім не випадає. Зрештою, він абсолютно не заважає…

Про ці подробиці я дізнаюся того ж таки вечора,