read-books.club » Сучасна проза » На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші 📚 - Українською

Читати книгу - "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші"

311
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші" автора Еріх Марія Ремарк. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 224 225 226 ... 242
Перейти на сторінку:
машини й самі опустили на мотузах у могилу. Грабар був задоволений із цього, бо мав досить роботи біля інших могил. Ми покликали й священика. Невідомо, що б на це сказав Готфрід, але так захотів Валентин. Правда, ми попросили священика не казати ніякої проповіді. Він мав лише прочитати відповідне місце з Біблії. Священик був маленький, старий і короткозорий. Підійшовши до могили, він зачепився за грудку землі і був би впав у яму, якби Кестер і Валентин не підтримали його. Та коли він спіткнувся, у нього випали з рук Біблія і окуляри, які він хотів надіти. Священик збентежено дивився на них у могилу.

— Так уже й буде, панотче, — сказав Валентин, — ми заплатимо вам за них.

— Мені не шкода книги, — тихо відповів священик, — але окуляри мені потрібні.

Валентин виламав гілку з живоплоту, став навколішки біля могили, і йому вдалося зачепити окуляри за дужку й витягти їх з-поміж вінків. Оправа була золота. Мабуть саме тому священик так жалкував за ними. Біблія впала за труну. Щоб її витягти, довелося б опускатися в могилу й підіймати труну. Цього вже й сам священик не хотів. Він зніяковіло стояв біля ями.

— Може, мені натомість сказати кілька слів? — спитав він.

— Не треба, панотче, — мовив Фердинанд. — У нього ж тепер там увесь завіт.

Гостро пахла розкопана земля. В одній грудці сиділа лялечка хруща. Коли могила буде засипана, лялечка й далі житиме в землі, перетвориться на жука, вибереться навесні з грудки та знов побачить світ. А Готфрід був мертвий. Він згас. Ми стояли біля його могили, знали, що його тіло, його волосся, його очі ще існують, правда, вже не такі, як раніше, але існують, а проте він пішов від нас і ніколи вже не повернеться. Це було неможливо збагнути. Шкіра в кожного з нас була тепла, мозок працював, наші серця гнали кров по жилах, ми жили, як і раніше, як і вчора, ніхто з нас не втратив руки, не осліп, не онімів, усе було, як і завжди, ми невдовзі мали піти звідти, а Готфрід лишиться там і ніколи вже не піде слідом за нами. Це було неможливо збагнути.

Грудки землі загупали об труну. Грабар дав нам лопати, і ми — Валентин, Кестер, Альфонс і я — засипали Готфріда землею, як засипали вже колись багатьох товаришів. У мене в голові раптом загриміла давня солдатська пісня, давня, сумна солдатська пісня, яку Готфрід так часто співав:

Аргонський ліс, Аргонський ліс,

Ти станеш цвинтарем колись…

Альфонс приніс простий чорний дерев’яний хрест, такий самий, як їх сотні тисяч стоять нескінченними рядами на солдатських могилах у Франції. Ми поставили його в узголів’ї могили.

— Ну, ходімо, — хрипко сказав нарешті Валентин.

— Ходімо, — озвався Кестер, але не зрушив з місця.

Ніхто з нас не ворухнувся. Валентин обвів усіх очима.

— За що? — повільно сказав він. — Ну за що? Прокляття!

Ніхто не відповів.

Валентин мляво махнув рукою:

— Ходімо.

Ми рушили по всипаній жорствою дорозі до виходу. Біля брами на нас чекали Фред, Джорджі й усі решта.

— Він умів так гарно сміятися, — мовив Стефан Гріголяйт, і по його безпорадному, гнівному обличчю полилися сльози. Я озирнувся. За нами ніхто не йшов.

XXV

Одного лютневого дня ми з Кестером востаннє сиділи в своїй майстерні. Нам довелося її продати, і тепер ми чекали на розпорядника аукціону, який мав пустити з молотка обладнання й наше таксі. Кестер сподівався влаштуватись на весну гонщиком в одній невеличкій автомобільній фірмі. Я лишався в кав'ярні «Інтернаціональ» і мав намір знайти якусь додаткову, денну працю, щоб заробляти більше.

Поступово у дворі зібралося кілька покупців. Прийшов розпорядник.

— Ти вийдеш, Отто? — спитав я.

— Навіщо? Усе ж стоїть надворі, а ціни він знає.

У Кестера був стомлений вигляд. Зовні нелегко було помітити втому, але той, хто його добре знав, бачив її. Його обличчя стало напруженіше і суворіше, ніж зазвичай. Він щовечора гасав на машині в тому самому районі. Він уже давно знав прізвище того типа, що застрелив Готфріда. Тільки не міг знайти його, бо той, побоюючись поліції, змінив квартиру й десь ховався. Усе це вивідав Альфонс. Він теж вистежував його. Звичайно, вбивця міг зовсім виїхати з міста. Але він не знав, що Кестер і Альфонс розшукували його, і вони сподівалися, що він повернеться, коли відчує себе в безпеці.

— Я вийду й подивлюсь, що там робиться, Отто, — сказав я.

— Г аразд.

Я вийшов у двір. Наші верстати й решта обладнання було виставлено посеред двору. Праворуч біля муру стояло таксі. Ми добре вимили його. Я ще раз оглянув оббивку на сидіннях і колеса. «Наша заслужена дійна корівка», як завжди називав його Готфрід. Не так легко було розлучатися з нею.

Хтось торкнув мене за плече. Я здивовано обернувся. Передо мною стояв молодий, зухвалий на вигляд чоловік у пальті з поясом. Розмахуючи бамбуковою паличкою, він підморгнув мені:

— Ти ба! Та ми знайомі!

Я раптом згадав, де бачив цього дженджика.

— Гвідо Tie з «Аугеки»!

— Отож-бо! — самовдоволено сказав він. — Ми з вами зустрілися тоді біля цієї самої таратайки. До речі, з вами був якийсь огидний тип. Я ледве стримався, щоб не затопити йому в пику.

Уявивши собі, що цей хирляк ледве стримався, щоб не затопити в пику Кестерові, я мимоволі скривився. Tie сприйняв це як усмішку і, в свою чергу, вишкірив гнилі зуби.

— Ну, та забудьмо про це, Гвідо не пам’ятає зла. Ви тоді заплатили величезну ціну за цього дідуся. А заробили хоч що-небудь на ньому?

— Заробили, — сказав я. — Машина добра.

Tie заторохтів:

— Якби ви були послухалися мене, то мали б більше. І я теж. Ну, та годі про це! Все прощаю, все забув! Але сьогодні ми можемо залагодити разом вигідну справу. Візьмемо цю чорто-пхайку за п’ятсот марок, щоб мені з цього місця не зійти! Тут немає жодної душі, яка могла б запропонувати більше. Згода?

Я зрозумів. Він думав, що ми тоді перепродали машину, і не здогадувався, що майстерня належала нам. Навпаки, він вважав, що ми тепер знов хочемо купити таксі.

— Машина ще й досі варта того, щоб за неї заплатити тисячу п’ятсот, — сказав я. — Навіть враховуючи податок за право возити на ній пасажирів.

— Атож, — палко підхопив Гвідо. — Ми надбавлятимем до п’ятисот, тобто я. Якщо нам віддадуть її за ці гроші, я виплачую вам триста п’ятдесят готівкою.

— Не можу піти на таке, — сказав я. — У мене є інший

1 ... 224 225 226 ... 242
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші"