read-books.club » Детективи » Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу 📚 - Українською

Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

279
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу" автора Владислав Валерійович Івченко. Жанр книги: Детективи. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 224 225 226 ... 248
Перейти на сторінку:
натовпу біля готелю стало відомо про німецький паспорт нападника, і почулися крики «Бий німців!». Тут же полетіло каміння у вітрини крамниць і контор з німецькими прізвищами у назвах. Поліцмейстер побіг наводити лад у місті, а я повернувся до Анастасії. Охорона мене пропустила, поліцейські тиснули руки і просили автографи, казали, що велика честь.

Анастасія таки вже трохи випила, запропонувала й мені.

— Не можу, в мене є деякі справи.

— Ваню, ні, я не відпущу тебе!

— Що скажуть у вищому світі, коли дізнаються, що я ночував у вас?

— Рятівник має право на все. До того ж, завжди можна сказати, що ти мене охороняв. Залишайся, я без тебе збожеволію від страху.

— Боятися немає чого. Вбивця мертвий.

— Цей — так, але можуть бути й інші.

— Ні, бо...

— Досить слів, іди сюди! — вона кинулася до мене, і далі відбулося те, на що в мене не було часу. — А все таки переляк — добрий афродизіак, — сказала вона згодом.

— Хто-хто? — у мене аж у голові шуміло.

— Афродизіак. Це такі речовини, що покращують потенцію.

— Кого?

— Ну, щоб ерекція була.

— Це ще що таке?

— Те, чого зараз у тебе, Ваню, немає, — вона посміхнулася і посмикала мене.

— Сонце і те, пані Анастасіє, не цілу добу світить, а лише вдень, на ніч же сідає, — виправдався я.

— Моє ти сонце, — вона поцілувала мене, вляглася поруч маленьким кошеням, поклала голову мені на руку і скоро вже спала, щаслива та заспокоєна.

Я трохи почекав, а потім обережно виліз із ліжка, зібрав одяг, убрався і вийшов з номера Два поліцейських сиділи поруч і прислухалися. Подивилися на мене із заздрістю. Я наказав їм бути уважними і нікого до ранку в номер не пускати. Вийшов з готелю через чорний хід, бо біля парадного досі чекали газетярі. Але й на чорному ході чекали.

— Іване Карповичу, — почув я знайомий голос і побачив Гришу.

— О, ти ще тут?

— Та оце подумав, чи не змогли б ви мені дати трохи грошей, на знак вдячності за мою допомогу.

— З задоволенням, Гришо, тільки допоможи мені ще раз.

— Що треба? — ані миті не вагався босяк.

— Поїхали.

Узяли візника і поїхали до пансіону, в якому жив Анатоль. Там було зачинено, тихенько постукали, нам відчинила покоївка. Спочатку була невдоволена, що потурбували, а потім дуже зацікавилася, не так мною, бо надії вже не мала, як Гришею. Пустила всередину, я спитав, чи є тут підвал.

— Навіщо вам підвал? У мене кімната непогана, — здається, покоївка готова була прийняти нас обох.

— Мила, підвал потрібен, а то нам поїхати доведеться, — пояснив Гриша, який помітно зацікавився гостинністю покоївки.

Підвал одразу знайшовся, хороший, глибокий підвал із кам’яними стінами й без вікон. Ми піднялися до кімнати Анатоля, я відчинив двері ключем, Гриша зайшов усередину. Анатоль щось почув, спросоння навіть сіпнувся, але невдовзі вже був зв’язаний і замотаний у килим. Гриша узяв його на плече і поніс Я зачинив двері номера. Тут же відчинилися двері сусіднього, позаду мене. Я вдав п’яного і по стінці пішов до сходів, щось мугикаючи. За мною не пішли. Коли спустився до підвалу, Гриша всадив Анатоля на стілець із поламаною спинкою і привів до тями добрячим ляпасом.

— Іване Карповичу, я піду, ви ж самі тут упораєтесь? — спитав він, мабуть, розбурханий думками про покоївку.

— Іди, Гришо, іди, тільки той, тихо, не перебуди весь пансіон зі своєю милою.

— Ми будемо тихо-тихо! — пообіцяв він і побіг нагору, а я почав балакати з Анатолем, що остаточно очуняв і тепер з переляком дивився на мене.

— Розповідай, Анатолю, все як є розповідай.

— Іване Карповичу, я нічого не знаю, я...

Часу в мене було небагато, то довелося діяти швидко і грубо. Двічі вдарив, потім поклав у ножиці фалангу мізинця лівої руки. Пообіцяв відрізати по фаланзі, поки все не розповість. Я б відрізав, чесне слово, відрізав би. Анатоль це відчув і все розповів, після чого слізно попросив убити себе за зраду справи революції. Плакав. Я стояв ошелешений від почутого, бо ж не чекав такої халепи.

— Але це ж лише кіно, як воно може так подіяти? — спитав у нього.

— Кіно — велике мистецтво, за ним майбутнє. І це велике мистецтво в руках генія. Врятуйте його, я вас прошу, Іване Карповичу. Врятуйте. Цей Плумпе, він як Пушкін від кінематографа. Геній, не можна допустити, щоб його вбили чи посадили до тюрми.

— Але він таке замислив!

— Він просто захопився можливостями кіно. Можливостями більшими, аніж у всіх інших видів мистецтва. Кіно — дорога справа, то Плумпе погодився б працювати будь-де і на будь-кого, лишень би мати можливість втілити в життя свої задумки. Він нічого не має проти Росії...

— Але він погодився зруйнувати її на гроші кайзера!

— Не зруйнувати, а врятувати від ярма монархії! Революція очистить нашу Батьківщину від рудиментів минулого і принесе нам світле майбутнє всесвітнього братерства! І внесок Плумпе у це буде неоціненний!

— Він перш за все німець і хоче допомогти своїм виграти війну!

— Він геній, а генії не мають національності! Прошу, врятуйте його! Вбийте мене, бо я зрадив справі революції! Господи, люди йшли заради неї на ешафот, а я злякався ножиць! Вбийте мене, Іване Карповичу, вби...

Я запхав йому у рота кляп, перевірив мотузки на руках та ногах, наказав сидіти тихенько.

Потім піднявся нагору, де Гриша досі порався з покоївкою. Довелось трохи відволікти.

— Побудь тут деякий час. Подивишся за цим, що у підвалі, хай там посидить. Кажи всім, що ти двірник. Якщо будуть питати за цього типа, скажи, що вночі набрався і питав, де тут поблизу бордель.

— Все так і зроблю, Іване Карповичу. А грішми не допоможете?

— Ось, тримай двадцять. Увечері ще півсотні. Відпочивай. І той, тут є телефон?

— Ну звісно є, це ж пристойний пансіон! — втрутилася у розмову покоївка.

— І дуже гостинний. Скажіть номер, — я записав і з тим пішов.

Вже був ранок, але контора військової контррозвідки була ще зачинена. Довелося почекати, поки не побачив ротмістра Ступіна, що виходив з авто. Він здивувався, побачивши мене. Аж трохи злякався, як мені здалося.

— Іване Карповичу?

1 ... 224 225 226 ... 248
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"