Читати книгу - "Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)"

І його обличчя жалібно скривилося — так кривиться той, хто намагається утриматися від сліз.

— Я не знала. Пробач мені, — смиренно сказала Поллі. А тоді, оскільки вона не знала, що їй сказати і як повернути думки Діґорі до веселіших міркувань, дівчинка запитала: — А що, містер Кеттерлі справді божевільний?

— Або він божевільний, або тут існує якась таємниця, — відповів їй Діґорі. — Він має кабінет на верхньому поверсі, й тітка Летті забороняє мені підніматися на той поверх. Це вже здається підозрілим. Але є ще одна річ. Коли він намагається щось сказати мені, як ми сідаємо за стіл обідати або вечеряти, — до неї він ніколи не озивається — вона завжди уриває його. Вона каже: «Не мороч голову хлопцеві, Ендру» або «Я переконана, Діґорі не хоче знати про це», або ще «Діґорі, чи не пішов би ти погратися в сад?»

— А що він хоче тобі сказати?

— Я не знаю. Йому ніколи не вдається закінчити фразу. Але й це ще не все. Якось увечері (власне, це сталося минулого вечора, коли я проминав сходи в мансарду, а я не намагаюся обминати їх надто далеко), я переконаний, що почув зойк.

— Може, він утримує там свою божевільну дружину?

— Атож, я про це подумав.

— А може, він фальшивомонетник?

— А може, він був піратом, як чоловік, про якого розповідається на початку «Острова скарбів», і переховується від своїх давніх товаришів із плавання.

— Як цікаво! — сказала Поллі. — Я й не думала, що у твоєму домі живуть такі люди.

— Можливо, тобі вони й здаються цікавими, — сказав Діґорі. — Але тобі не сподобалося б там ночувати. Чи було б тобі цікаво не спати й дослухатися до кроків дядька Ендру, який скрадається по коридору до твоєї кімнати? І в нього такі жахливі очі.

Ось так Поллі й Діґорі познайомилися. А що літні вакації лише почалися і ніхто з них того року не їхав до моря, то вони зустрічалися майже щодня.

Їхні пригоди почалися, либонь, тому, що те літо було одним із найвологіших і найхолодніших за останні кілька років. Через це вони часто залишалися вдома і робили, так би мовити, дослідження за зачиненими дверима. Можна тільки подивуватися, як багато відкриттів чекає на вас, коли ви блукаєте з недогарком свічки у великому будинку або в кількох будинках. Поллі давно відкрила, що коли відчинити невеличкі двері в кімнатку на горищі її будинку, то можна побачити цистерну й темний простір за нею, у який потрапиш, обережно перелізши через усі перешкоди. Темний простір був схожий на довгий тунель із цегляною стіною з одного боку й нахиленим дахом — з другого. У даху були невеличкі просвіти між шиферними плитами. У тому тунелі не було підлоги — треба переступати з балки на балку, а між ними лише тиньк. Якщо ступити на нього, то можна провалитися крізь стелю нижньої кімнати. Поллі використала невеличку частину тунелю як печеру контрабандистів. Вона принесла нагору шматки старої упаковки й сидіння з поламаних кухонних стільців — всякі такі речі й примостила їх від балки до балки, облаштувавши шматок підлоги. Тут вона зберігала свій гаманець, наповнений різними скарбами, й оповідку, яку вона писала, і кілька яблук. Тут вона нерідко спокійно випивала пляшку імбирного лимонаду — і саме порожні пляшки створювали враження печери контрабандистів.

Діґорі сподобалася печера контрабандистів (Поллі не дозволила йому прочитати її оповідку), але його більше цікавили дослідження.

— Скажи-но мені, — запитав він, — чи далеко тягнеться цей тунель? Тобто чи закінчується він там, де закінчується ваш будинок?

— Ні, — сказала Поллі. — Його стіни не виходять на дах. Він тягнеться далі. Я не знаю, на яку відстань.

— Тоді ми можемо пройти над усім рядом будинків.

— Авжеж, можемо, — сказала Поллі. — І це ще не все!

— Як не все?

— Ми можемо проникнути в інші будинки.

— Тоді нас приймуть за злодіїв! Ні, краще не треба!

— Не будь таким збіса розумним. Я думала про той будинок, який стоїть поруч із вашим.

— А що з тим будинком?

— Він порожній. Тато каже, він порожній відтоді, як ми тут оселилися.

— Тоді, я думаю, ми повинні туди зазирнути, — погодився з нею Діґорі.

Він був дуже збуджений, але не виказував цього, коли говорив. Бо, звичайно, він обмірковував, як і ви б обмірковували, усі причини, з яких будинок міг так довго залишатися порожнім. Як і Поллі. Ніхто з них не промовив слів «населений привидами». Але обоє відчували: якщо вже вони щось задумали, то було б слабкістю не здійснити це.

— Ходімо спробуємо тепер? — запропонував Діґорі.

— Ходімо, — погодилася Поллі.

— Ми не підемо, якщо тобі не дуже хочеться, — сказав Діґорі.

— Мені хочеться, якщо хочеться тобі, — сказала вона.

— А як ми довідаємося, що перебуваємо над тим будинком?

Вони вийшли в мансарду й вирішити перетнути її, ступаючи по балках. Це дасть їм уявлення про те, скільки балок нависає над кімнатою. Потім вони пройдуть приблизно ще чотири такі відстані між двома мансардами в домі Поллі й перейдуть через стільки балок над дівочою спальнею, скільки їх є в мансарді. Це допоможе їм визначити довжину будинку. Коли вони пройдуть цю відстань двічі, вони опиняться в мансарді порожнього будинку.

— Але я не думаю, що він справді порожній, — сказав Діґорі.

— А що ти думаєш?

— Я думаю, там хтось живе таємно, виходячи з дому лише вночі, із затемненим ліхтарем. Ми, либонь, натрапимо на банду відчайдушних злочинців і дістанемо винагороду. Безглуздо припускати, що будинок стояв порожній протягом стількох років, якщо тут не існує якоїсь таємниці.

— Мій тато вважає, що це шумлять водостоки, — сказала Поллі.

— Пусте! Люди дорослі завжди мають нецікаві пояснення, — сказав Діґорі.

Тепер, коли вони розмовляли при денному світлі в мансарді, а не при світлі свічки в печері контрабандистів, їм здавалося менш імовірним, що в порожньому будинку гуляють привиди.

Коли вони виміряли розміри мансарди, їм знадобився олівець, щоб зробити підрахунки. Спочатку вони дістали різні відповіді, й навіть тоді, коли узгодили свої підрахунки, я не певен, що вони мали правильну відповідь. Діти квапилися вирушити в експедицію.

— Ми повинні пересуватися геть нечутно, — сказала Поллі, коли вони знову перелізли через цистерну.

Позаяк нагода була такою важливою,