Читати книгу - "I прокинеться Левіафан, Джеймс С. А. Корі"

Міллер нахилився і тицьнув у свій планшетний термінал, починаючи відлік спочатку. Подвійні двері попереду нього

колись були одним із тисяч механізмів, автоматизацію якого

сприймаєш як належне. Стулки надійно ковзали непомітною

магнітною колією, напевно, багато років. Але тепер на них

наросло щось чорне, схоже за текстурою на кору дерева —

і метал деформувався. За дверима розміщувалися припортові

тунелі, склади, казино. Усе, що колись було станцією Ерос, а тепер стало експедиційним корпусом нелюдського розуму.

Щоб дістатися туди, Міллер мусить відчинити двері, які

заклинило. Швидше, ніж за п’ять секунд. У скафандрі.

Він знову поклав термінал на долівку і кинувся до тонкої

щілини між стулками. Один. Два. Двері зсунулися на сантиметр, донизу полетіли чорні уламки невідомої речовини. Три.

Чотири.

Міллер знову схопив термінал і тицьнув у кнопку.

Ця фігня не спрацює.

Міллер сів на підлогу поряд із візком. Станція Ерос у своїй

радіотрансляції шепотіла і бурмотіла, вочевидь не помічаючи

вторгнення крихітного прибульця, що дряпав їй шкіру. Міллер

глибоко вдихнув. Двері не піддавалися. Він повинен пройти

далі.

Наомі це точно не сподобається.

Вільною рукою Міллер послабив ремінь із плетеної сталі, що

оперізував бомбу — так, щоб вона могла ходити туди-сюди.

Повільно й обережно підняв її за кут. Позираючи на покази

детонатора, просунув свій термінал під кутик так, щоб метал

затиснув кноп ку на екрані. Таймер світився зеленим. Якщо

станція здригнеться чи зміс титься, він матиме ще п’ять секунд

у запасі.

Цього цілком достатньо.

Ухопившись обома руками, Міллер тягнув двері. Ще більше

чорної кори обсипалося додолу, коли він відсунув одну стулку на

достатню відстань, щоб зазирнути всередину. Тунель за дверима

майже круглий; кутки заповнював товстий шар чорної

порослі — так, що прохід здавався велетенською кровоносною

судиною в перерізі. Темряву прорізав промінь світла з ліхтаря на

скафандрі; мільйони синіх люмінесцентних цяток танцювали

у повітрі, неначе рій світлячків. Коли трансляція з Ероса

наростала, на мить підвищуючи гучність, світлячки тьмяніли, а потім знову розгоралися. Сенсор скафандра показував

придатне для дихання повітря з підвищеною концентрацією

аргону, озону і бензолу.

Одна з люмінесцентних цяточок пропливла повз нього, танцюючи в невидимих потоках. Міллер не зважав на неї, тягнучи двері, виграючи сантиметр за сантиметром. Зрештою

він зміг просунути руку й помацати кору, що вкривала підлогу.

Вона здавалася достатньо міцною, щоб витримати візок. На

щастя. Якби довелося брести по пояс у іншопланетній грязюці, потрібно було б шукати якийсь інший спосіб транспортувати

бомбу. Штовхати візок угору круглими стінками й так буде

непросто.

«Для безбожних спочинку нема, — озвалася Джулі Мао в його

голові. — Для праведних нема спокою».

Він узявся знову до роботи.

Розсунувши двері достатньо, щоб у них пролізти, він увесь

змокрів од поту. Плечі та спина тріщали від болю. Темна кора

стала наростати в бік шлюзу за його спиною, пускаючи мацаки

по кутках тунелю, де стіни сходилися з підлогою та стелею. Сині

світлячки освоювали новий простір. Ерос виходив назовні не

повільніше, ніж Міллер просувався усередину. Можливо, навіть

швидше.

Міллер обома руками підтягнув візок, не відводячи погляду від

свого термінала. Бомба хитнулася, але не злетіла з екрана.

У безпеці внутрішнього тунелю він витягнув термінал.

Один. Два.

Важка металева оболонка бомби залишила вм’ятину

в сенсорному екрані термінала, але не пошкодила його. Міллер

узявся за ручку візка і штовхнув уперед. Органічна підстилка під

ним чіплялася за колеса і тріпотіла під його вагою.

Він уже помер тут одного разу. Його опромінили. Застрелили.

Ці тунелі — або якісь дуже схожі — були для нього полем бою.

Для нього і Голдена. Зараз їх не впізнати.

Він проминув широке майже порожнє приміщення. Чорної

кори тут було менше, подекуди проглядали металеві стінки

складу. Одна світлодіодна лампочка у стелі ще працювала