Читати книгу - "Мандри убивці, Робін Хобб"

— Припини про це думати, — твердо наполіг Веріті. — Фітце, Фітце, глянь на мене. Послухай мене. Пам’ятаєш, як я вперше взяв у тебе силу?

Я пам’ятав. Тоді я зомлів.

— Тепер я краще знаю свої сили, — відповів я.

Він не звернув уваги на мої слова.

— Ти не знав, що мені пропонуєш, назвавшись тоді людиною короля. Я повірив твоєму слову, наче ти знаєш, що робиш. А ти не знав. Зараз я відверто кажу тобі: ти не знаєш, про що просиш мене. Я знаю, у чому тобі відмовляю. І це все.

— Але, Веріті…

— Фітце Чівелрі, у цій справі король Веріті не почує жодних «але». — Він так різко провів лінію між нами, як майже ніколи досі цього не робив.

Я глибоко вдихнув і не дозволив своєму роздратуванню перерости у гнів. Він знову обережно поклав руку на палець дракона. Якийсь час я прислухався до клацання — клац, клац, клац — долота Кеттл, що вивільняла з каменя драконячий хвіст. При роботі співала стару любовну баладу.

— Мілорде королю Веріті, якби ви зволили сказати мені, чого я не знаю про те, як допомогти вам, то, можливо, я сам зумів би вирішити…

— Це не твоє рішення, хлопче. Якщо справді хочеш мені допомогти, наламай гілля і зроби мітлу. Змети ці уламки та пил. Тяжко стояти навколішках на цій чортівні.

— Я волів би справді допомогти вам, — невтішно пробурмотів я, відвертаючись.

— Фітце Чівелрі! — У голосі Веріті була сувора нота, якої я не чув з часів свого дитинства. Я з острахом обернувся.

— Переходиш межі належного, — відверто сказав він. — Моя королева підтримує цей вогонь і гострить для мене різці. Ти ставиш себе понад таку працю?

У подібних випадках найкращою є коротка відповідь.

— Ні, сер.

— У такому разі зробиш мені мітлу. Завтра. Тим часом, хоч як мені неприємно це казати, ми всі повинні відпочити. Принаймні якийсь час. — Веріті повільно встав, хитнувся, тоді випростався. Ніжно поклав срібну долоню на величезне плече дракона. — До світанку, — пообіцяв йому.

Я очікував, що він покличе Кеттл, але вона вже вставала і потягалася. «Скілл-зв’язок», — подумав я про себе. Їм уже непотрібні слова. Та вони потрібні були його королеві. Він обійшов дракона, підступив туди, де поблизу одного з вогнищ сиділа Кеттрікен. Шліфувала край різця. За хрипким скрипом роботи не почула його м’яких кроків. Веріті якийсь час дивився вниз, на королеву, що сиділа навпочіпки, зайнята працею.

— Міледі, чом би нам не поспати трохи? — тихо запропонував їй він.

Вона обернулася. Покритою сірим пилом рукою змахнула з очей розпатлане волосся.

— Як бажаєш, мілорде, — відповіла йому.

Майже зуміла не показати болю у своєму голосі.

— Я не така втомлена, мілорде королю. Якщо бажаєте, продовжу роботу.

Радість у голосі Кеттл замалим не контрастувала з тоном королеви. Я зауважив, що Кеттрікен на неї й не глянула. А Веріті сказав лише так:

— Інколи краще відпочити ще до того, як втомишся. Якщо ми поспимо, коли темно, краще працюватимемо при денному світлі.

Кеттрікен зробила таку гримасу, наче це була критика в її бік.

— Я могла б розпалити більше вогнищ, мілорде, якщо ти хочеш цього, — обережно промовила вона.

— Ні. Хочу відпочити поруч із тобою. Якщо бажаєш, моя королево.

Це було не більше, ніж обгризені кості справжнього почуття, та вона вхопила й це.

— Так, мілорде. — Мені заболіло, що її тішить такий дріб’язок.

Вона невдоволена, Фітце, і її біль не зостався непоміченим. Даю їй, що можу. Що можу дати безпечно.

Мій король досі так легко мене читав. Я присоромлено побажав їм добраніч і подався до намету. Коли ми підійшли, Нічноокий встав, потягся і позіхнув.

Йдеш полювати?

Стільки м’яса зосталося, навіщо полювати?

Я зауважив, що довкола нього ціла купа свинячих костей. Нічноокий знову влігся між них, затуливши носа хвостом, розкішним, як у всіх вовків. Був таким задоволеним, що на якусь мить я йому позаздрив.

Старлінг вартувала. Сиділа перед наметом, поблизу вогнища, тримаючи на колінах арфу. Минаючи її, я кивнув головою, тоді зупинився, глянув на арфу. Менестрелька радісно підняла її вгору, щоб я міг придивитися.

Блазень перевершив сам себе. Не було ні позолоти, ні завитків із викрутасами, ні інкрустації зі слонової кості чи ебенового дерева, хоч саме це, вважають деякі, вивищує одну арфу над іншою. Були натомість шовковистий блиск заокруг­леного дерева й витончена різьба. Ця остання якнайкраще підкреслювала шаруватість дерева. Дивлячись на інструмент, я все жадав торкнутися його, потримати. Дерево наче притягало до себе руку. Відблиски вогню танцювали на ньому.

Кеттл теж зупинилася, щоб глянути. Підібгала губи.

— Геть необережний. Колись це його погубить, — зловісно прорекла вона.

Тоді поперед мене пішла до намету.

Хоч я довго вилежувався напередодні, однак провалився в сон, тільки-но вклався. Здається, й недовго проспав, коли почув притишений шерех надворі. Потягся туди Вітом. Люди. Четверо. Ні, п’ятеро, схилом пагорба тихо піднімаються до хатки. Я мало що знав про них, крім того, що вони підступають крадькома, як мисливці. Барріч безшумно сів у темній кімнаті. Підвівся, босоніж підійшов до ліжка Моллі з іншого боку. Став поруч із ним навколішки, легенько торкнувся її руки.

— Баррічу? — На цьому слові їй перехопило подих, вона здивовано чекала.

— Анічичирк, — прошепотів він. — Вставай. Взуйся і доб­ре загорни Неттл, але намагайся не розбудити її. Надворі хтось є, і не думаю, що вони прийшли з добрими намірами.

Я нею пишався. Ні про що не спитала, негайно встала. Натягла сукню поверх нічної сорочки, всунула ноги у взуття. Завинула Неттл у постіль, так що дитина більше скидалася на згорток покривал. Дівчинка не прокинулася.

Тим часом Барріч теж взувся, взяв короткого меча. Вказав Моллі на закрите віконницею вікно.

— Коли я скажу, вилазь через вікно з Неттл. Але не раніше, як я скажу. Думаю, їх п’ятеро.

Моллі кивнула у відблисках вогню. Витягла запоясного ножа, стала між дитиною і небезпекою.

Барріч стояв при дверях, збоку. Вони мовчки чекали приходу напасників. Здавалося, що у цьому чеканні минула ціла ніч.

Двері були взяті на засув, але з такою старою фрамугою з цього небагато користі. Барріч почекав, доки прихідці грюкнуть двічі, а тоді, коли засув почав піддаватися, різко відшарпнув його, тож при наступному натиску двері розчахнулися. Двоє чоловіків, яких це застало зненацька, хитьма ввалилися досередини. Перший упав на долівку, другий на нього, а Барріч прохромив мечем обох по черзі. Тим часом у дверях з’явився третій.

Цей був здоровенним, рудоволосим і рудобородим. Увірвався з ревом, наступаючи на двох поранених, що корчилися під його чобітьми. Мав довгого меча, гарну зброю. Його зріст і клинок давали йому майже вдвічі довший засяг, як у Барріча. Товстун позаду нього заверещав:

— Іменем короля! Ми прийшли по шльондру бастарда-­віттера! Кидай зброю і відійди!

З його боку розумніше було б не роздмухувати гнів Барріча, що й так уже палав яскравим вогнем. Барріч майже знічев’я опустив клинок, прикінчив одного з чоловіків на долівці, а тоді знову підняв меча, захищаючись від рудобородого. Рудобородий відступив, шукаючи місця, де міг би використати перевагу, яку