Читати книгу - "Привид мертвого дому. Роман-квінтет"

а у глибині, зліворуч і справоруч, витиналися стіни — залишки колишніх фортець, мурів чи будинків. І я рушив уже цим шляхом, бо збагнув, що натрапив знову-таки в музей, але не чужого життя, а, здається, таки власного, адже кожна людина у світі, подумалося мені, мала чи велика, нікчемна чи знаменита, бажає того чи ні, а таки власного музея створює. Отож ішов, широко розплющивши очі, бо все, що витиналося, з’являлося чи випливало у товщах зеленкуватої води, напрочуд знайоме. Більше того, знав, досить пройти ще трохи — й натраплю на вулицю, де минуло моє дитинство, і це виглядатиме, як один із численних приїздів додому, адже всі ми, ті, котрі покинули батьківський дім, повертатимемося до нього аж доти, доки той існує і доки живуть у ньому ті, з волі яких випущені у цей світ. І той дім — не просто стіни, стеля, підлога, дах чи кімнати-кліті, а також, як і ми, жива істота, що дихає, мислить, руйнується, відновлюється й має свою душу, а душа, як сказав якийсь мудрець: «Справді є форма, яка дає буття природному тілу, що має різні частини і здатності до буття», — і це триватиме доти, доки і їй прийде пора. Тоді з вуст і зривається перший крик відчаю, бо щось у нутрі нашому обривається й падає, як зірваний зі скелі камінь.

І я побачив те, що бажав, чи, точніше, те, що мав і мусив побачити: у глибині водяного мороку проступила знайома хвіртка, яка однаково відчинялася взад і вперед; штовхнув її, і назустріч побіг із радісним гавкотом наш песик, один із тих, який жив поруч батьків, а може, всі разом, але з’єднані в одному, тобто це був не так конкретний песик, як образ його. І він почав радісно скавчати, стрибати й робити навкола мене кола, щоб таки дострибнути до мого обличчя й лизнути його. І я знав, що ця істота чи образ її так чинить, бо не забула мене, а не забути — це і є любити. Двері в домі безшумно відчинились, і на ґанок вийшла моя сестра; мене, однак, не помітила, а почала витрушувати якогось килимця. Зрештою, повернулася, охнула й радісно засвітила до мене всмішкою.

— Діти, дядько приїхав! — крикнула сестра, і з розхилених дверей викотилися з радісним вереском двоє малих, хлопчик і дівчинка, хлопчик тримав у руці пістолета, звісно іграшкового, й бахкав, а дівчинка — ляльку з відпалими ногами.

— Дядю, дядю! — закричав хлопчик, — а мій пістолет бахкає!

— А в моєї ляльки знову відпали ноги! — радісно закричала мала.

З’явився на тому ж ґанку й батько, такий, яким знав: із жовтуватою шкірою обличчя і зігнутий у карку, усмішка його стримана, але так само радісна; у розчиненому вікні я помітив і темну материну постать.

— Десь затримався? — спитала вона, спираючись пальцями об підвіконня. — А всі твої тут і давно на тебе чекають.

І я побачив обіч матері у проймі вікна, наче на фотокартці, бо всі нерушно позастигали й порозплющували очі, від чого вони починали здаватися схожими на ґудзики, усіх моїх: дружину, дочку, яку вона тримала на руках, а сама дочка точнісінько так само тримала біля грудей ляльку, але ноги в тієї не були одірвані, а ззаду ще й тещу мою, хоча та, наскільки сягає пам’ять, ніколи в моє рідне місто не приїжджала.

І тільки тепер я побачив, що сестра струшувала не килимка, а картату, з китицями скатерку. Простелила її на столику, що стояв серед двору, і на ньому почали самі від себе виникати тарілки, пляшки, миски, склянки, чарки і столове приладдя.

— Якесь сьогодні свято? — спитав я, зупиняючись біля столу.

— Так, — сказала мати. — Таємна вечеря нашого роду, бо ти таки до нас повернувся.

Здивовано роззирнувся. Кущ бузку ріс на своєму місці, але не цвів, очевидно, тепер не травень, та й чи можуть цвісти квіти під водою? Однак росли тут, власне, витиналися тінно, яблуні та груші, на яких росли плоди, а може, тіні плодів. Моя дружина повільно зривала ті плоди і клала до кошика, і це нагадало картину якогось знищеного у тридцяті роки художника, здається Бойчука. І в моїй залитій водою голові почав раптом виписуватися й промальовуватися ще один візерунок, образ якого давно миготів перед очима, але ніяк не міг убгатись у форму слів чи визначень. А була це вельми проста думка, така ж проста, як стриманий, мудрий усміх на батькових вустах. І я збагнув, що не батьківська хата віддалялася весь час від мене, а таки я від неї, і що саме це й призвело до її руйнації, адже коли хати покидають сини, то вони швидко стають пустками, хоч, може, й справді: щодо того постаралися немало й великі імітатори. Але збагнув і друге, дотичне до цього: не треба складати вини своєї на когось, бо так вини не позбудешся, а ще пізнав, більше за це: всі оці люди, котрі зібралися тут, а може, це я їх зібрав своєю волею й бажанням, по-своєму любили мене та й люблять, живі вони чи неживі, отож це я віддалявся від них і тікав, бо сам не любив їх так, як належало б. Не світ щодо мене, а я у світі витворював, креслячи, кола солончаків та й покидав їх, розсипаних по дорозі, яку пройшов, відтак колапсоїд — не так світ, а таки я, хоч і світу не намальовано однією тільки білою чи тільки чорною барвою. Можливо, в цьому й була розгадка відчуття вини, яку ціле життя своє відчуваю, про що виразно свідчить цей скрипт, і це була ще одна істина до складеного мною перед таємною вечерею візерунку.

Отож ми сиділи за столом, оточені товщами зеленкуватої води, мовчазні і спокійні, але попри все з’єднані чи й злиті тим, що і є таїною у цьому світі. Бо коли відбувається таємна вечеря, ніхто нічого не мусить говорити, адже слова уже стали плодами, як оті тіняві груші та яблука, що їх зняла із дерева пізнання для нас дружина, отож вони зірвані з гілок, і їх треба дбайливо