Читати книгу - "Бентежна кров, Джоан Роулінг"

...і заявив, що не підливав її у пунш. Але Глорії стало зле... І щойно Робін набрала повітря в легені й хотіла гукнути до Страйка, що має нову ідею, дві руки зімкнулися на її талії.

Двічі за життя Робін чоловіки нападали на неї ззаду; без жодної думки вона одночасно сильно наступила підбором на ногу чоловікові в себе за спиною, потилицею вдарила його в обличчя, схопила ніж — і розвернулася. Руки зникли з її талії.

— ДІДЬКО! — закричав Моррис.

Робін за шумом води та власним співом не чула, як він піднявся сходами. Моррис зігнувся, тримаючись руками за обличчя.

— ДІДЬКО! — знову крикнув він і прибрав руки. Стало видно, що з носа в нього цебенить кров. Він покульгав назад — на черевику виднівся слід від підбора Робін — і упав на диван.

— Що тут діється? — спитав Страйк. Віг вибіг з кабінету й перевів погляд з Морриса на дивані на Робін, яка досі стискала ніж. Робін закрутила крани, важко дихаючи.

— Він мене схопив,— сказала вона. З-за спини Страйка вийшов Барклей.— Я не чула, як він зайшов.

— То... був... жарт... дідько! — сказав Моррис, дивлячись на кров у себе на руках.— Я просто хотів тебе налякати... бляха-муха...

Але адреналін і віскі раптом розбудили в Робін такий гнів, якого вона не відчувала з того вечора, коли покинула Метью. В голові паморочилося. Вона посунула на Морриса.

— Ти б підкрався до Страйка, хапав би його за талію? Ти лізеш обнімати Барклея? Ти їм надсилаєш фотки свого члена?

Запала мовчанка.

— Ах ти ж сучка,— сказав Моррис, притискаючи долоню до носа.— Ти ж обіцяла не...

— Що-що він зробив? — спитав Страйк.

— Надіслав мені фото свого прутня,— різко відповіла Робін і знову насіла на Морриса.— Я тобі не шістнадцятирічна етажерка, яка боїться сказати «годі». Не хочу, щоб ти мене торкався, зрозумів? Не смій до мене лізти з поцілунками...

— Він тобі надіслав...— почав Страйк.

— Я тобі не казала, бо ти й так був у стресі,— сказала Робін.— Джоан помирала, ти мотався між Корнволлом і Лондоном, я не хотіла тебе обтяжувати... але з мене годі. Я з ним не хочу більше працювати. Нехай забирається.

— Та Господи Боже,— знову почав Моррис, витираючи ніс,— я просто пожартував...

— Друже, навчися вже розуміти ситуацію,— порадив Барклей, який стояв під стіною, склавши руки на грудях, і дуже тішився.

— Не можна мене отак вигнати через...

— Ти — підрядник,— сказав Страйк.— Ми просто не поновимо твій контракт, та й по тому. Твоя угода про нерозголошення залишиться в силі. Одне слово про те, що ти дізнався, поки тут працював, і я зроблю так, що на жодну детективну роботу тебе більше не візьмуть. А тепер забирайся геть з офісу.

Моррис підвівся. Очі в нього було дикі, з ніздрі крапала кров.

— Зрозуміло. Хочеш, щоб лишилася вона, бо в тебе на неї стоїть, зрозуміло.

Страйк зробив крок уперед; Моррис позадкував і мало не впав на диван, перечепившись.

— Зрозуміло,— повторив він.

Він розвернувся і вийшов з офісу, ляснувши по собі скляними дверима. Поки двері вібрували, а кроки Морриса дзвеніли по металевих сходах, Барклей відштовхнувся від стіни, забрав у Робін ніж, який вона так і тримала, і кинув його в раковину до решти брудного посуду.

— Мені цей пришелепок ніколи не подобався,— заявив він.

Страйк і Робін перезирнулися, тоді глянули на витертий ковролін, де лишилося кілька крапель Моррисової крові.

— Ну ось,— сказав Страйк, плеснувши в долоні.— Як вам ідея: хто перший зламає носа Барклею, той сьогодні переміг?

Частина шоста

Дванадцять Місяців пройшли парадом, І кожен своє місце обійняв.

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

60

Фортуна — враг лицарської унади: Нечасто шлях торує для чесноти, Зате кладе запони і завади

І часто поступ зводить до марноти.

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Питання про те, що могло статися, якби Сем Барклей того вечора не відчинив двері й не увімкнув світло, виринало в думках детективів-партнерів цілі вихідні; обоє раз у раз наново прокручували в голові розмову, мудрували, що собі думає інший, переймалися, що казали й чи не виказали забагато.

Протверезівши, Страйк порадів, що не зробив того, що підказувало йому віскі. Якби він піддався натхненному алкоголем пориванню, то тепер, можливо, гірко жалкував би про втрачену дружбу — а іншої такої в нього ніколи не було. Однак у вільні моменти він усе думав, чи зрозуміла Робін, що він мало не завів розмову на територію, раніше огороджену колючим дротом,— і що в останні секунди перед тим, як Барклей клацнув вимикачем, Страйк намагався згадати, чи давно міняв постіль.

Робін тим часом прокинулася в неділю з відчуттям, ніби по її обличчю ходили ногами, з легким похміллям і з мінливою сумішшю насолоди та тривоги. Вона пригадувала все, що сказала Страйкові, сподіваючись, що не видала почуттів, існування яких звично відкидала — навіть перед собою. Згадка про те, як він назвав її своїм найкращим другом, щоразу викликала спалах щастя,— але день перетікав у вечір, синці набрякали, і Робін почала жалкувати, що не спитала в нього про почуття до Шарлотти Кемпбелл.

Образ Шарлотти нині всякчас витав у думках Робін, ніби темний портрет, який вона ніколи б сама не повісила. Відтоді як чотири роки тому їхні шляхи