Читати книгу - "Ходіння по муках"

Тут, у вестибюлі й на вулицях поблизу готелю, відбувається гра. Офіціально гетьманськими властями й німецьким окупаційним командуванням вона заборонена. Грачі перебувають у постійному русі на тротуарі — від дверей готелю до найближчого перехрестя. З допомогою пильно спрямованих очей, руху пальців і кількох слів вони продають і купують. Ні в кого з них валюти нема, вона захована, і взагалі, скільки її є в місті — невідомо. Грають на різницю курсу, і розраховуються гетьманськими карбованцями. За хвилину створюються багатства, за хвилину багач стає злидарем. Щасливець іде з підлабузниками в кафе — їсти тістечка з жолудевою кавою, невдаха зневірено плентається по бульвару, і листопадовий вітер, що мете папірці й опале листя, підхоплює запорошені поли його довгого пальта.

Люди, які населяють цей готель, які скупчуються на тротуарах, в тютюнових крамничках, в кафе, шашличних, які торгують і обдурюють одне одного, були частиною галасливого, ненажерливого стада, що ревіло й горлало по всіх одбитих у революції містах, де йому не заважали жерти, пити, злягатися, шахрувати і спекулювати… Це стадо треба було оберігати штиками й гарматами, одвойовувати для нього нові міста, відновлювати для нього очищену від більшовицької скверни велику, єдину, неділиму Росію…

— Пошлість, пошлість і брехня! — знову вголос промовив Вадим Петрович. — Ну, а якщо дезертирувати?

І він почав роздумувати про це, перший раз за своє життя попустивши моральні віжки, з гострою насолодою виявляючи в собі поклади підлоти й низькості… Він навіть посміхався із зціпленими зубами… Думки його були як несподівана творчість, як перший гріх…

«В ім’я яких це таких святинь проїхав ти, голубе, по життю на натягнутих віжках? Вважав себе порядною людиною, належав до порядного товариства, навіть пішов з полку в університет, щоб розширити розумовий кругозір… В юності тобі здавалось, що ти схожий на Андрія Волконського. Моральний імпульс давав тобі задоволення, і цього було цілком досить: ти почував себе чистоплотним. Від усього сумнівного й нечистого ти одвертав носа, як від помийної ями. У тебе було тільки три зв’язки з заміжніми жінками, і ти порвав з цими бабами на висоті найделікатніших відносин, коли схвильована цікавість починала змінятися соковито звичними поцілунками. І от — загальний підсумок: куди ж привело тебе бездоганне життя з гордо піднятою головою? Пожарище! Від людини — тільки обгорілий комин!»

Зробивши такий підсумок, Вадим Петрович методично почав обмірковувати можливості дезертирства. «Втекти за кордон? Весь світ охоплений війною. Всюди шпиги шукають підозрілих іноземців, везуть в тюрми і там вішають… В усьому світі бадьорих хлопців вантажать на транспорти… «Тру-ля-ля, — горлають хлопці,-якнайшвидше всиплемо свиням німцям і повернемось до веселих подружок…» В океанах їх торпедують, і веселі хлопці борсаються в крижаній воді навколо масляної плями… В Європі колони молодих людей у захисному одягу, пошитому, як на мерців, густими цепами, в безнадійному розпачі, покірливо йдуть на кулемети, на бомбомети, на міномети, на вогнемети, — вогонь спереду, вогонь ззаду. Поїздка за кордон відпадає. Можна пробратися в Одесу, дістати липовий паспорт і — в шашличну — половим… Але хто-небудь: «Е-ге-ге, — здивується, — та це ж, здається, Рощин, що ж це ви, голубе?» Спекулювати потроху чи навіть — красти? Потрібний запас великої життєрадісності… Сутенером? Старий… Ну, добре, припустимо — проісную якось до остаточної перемоги: соціалісти перевішані, мужики перешмагані, англійці нам простили, з винуватим виглядом починаємо за Волгою збирати армію — бити німців. Зброю роздали, і одного непогожого дня солдатня уколошкує панів офіцерів, героїв «льодового походу», і казка починається спочатку. Бідна моя Катя, так і не знайдена, десь на вокзалі з вибитими вікнами, серед сонних, маячних і мертвих, покличе востаннє: «Вадиме, Вадиме…» Отже, є ще можливість: повіситись, негайно… Страшно? Анітрохи. Противно робити це зусилля над собою…»

Руки його були, як лід, він потилицею відчував холод. Ніякого рішення він прийняти не міг. І немовби маленькі чоловічки, бігаючи по ньому, як мухи, розтягали його волю, його душу… Коли смеркне, він устане, надіне штани, піде пішки на вокзал і, напевне, навіть цигарок купить на дорогу… І буде жити, — такого і шабля не зачепить, і куля не вб’є, і тифозна воша не вкусить.

За стіною, там, де були двері, заставлені комодом, вже давно поквапливо сперечались два сердиті чоловічі голоси. Один усе починав фразу: «Слухайте, пане Папрікакі, якби я був бог…» Але другий не давав йому договорювати: «Слухайте, Габель, ви не бог, ви ідіот! Треба збожеволіти — за півгодини до виходу газети купувати акції Крупп Штальверке…» — «Слухайте, я ж не бог!..» — «Слухайте, Габель, у вас не вистачить бебехів, щоб сплатити мої збитки, ви — труп…»

Фрази ці силоміць лізли у вуха Вадима Петровича.

«От чорт, — подумав він, — добре б оце вистрілити в двері…» Потім за другими дверима, що вели в готельний коридор, почалась біганина, і схвильовані голоси: «Треба ж лікаря…» — «При чому тут лікар, — він уже холоне…» — «А що таке, як це трапилось?» — «Як трапилось, так і трапилось, хіба вам не однаково…»

Голоси затихли, почувся дзенькіт шпор.

— Пане вартовий начальник, пробачте, будь ласка, — правда, що він племінник австрійського імператора?

— Правда, все правда… Ану, панове, вийдіть у коридор.

І потім уже коло самих дверей двоє заговорили стиха:

— Ніяке це не самогубство, його застрелив його ж ад’ютант, більшовик.

— Тобто як це, — австрійський офіцер, і — більшовик?

— А ви думали! Вони — всюди… Не то, що Відень, — Берлін з учорашнього дня у них в руках…

— Боже мій, боже мій. Цього ніяк не збагну…

— Значить, треба втікати…

— Куди втікати?

— А чорт його знає, — на які-небудь острови…

— Правильно… Вчора розказували — в Голландській Індонезії острови з хлібними деревами. Одежі не треба ніякої. Але як туди добратися?

Потім, не постукавши, в кімнату вскочив хлопчик, чистильник чобіт при готелі, — з приплюснутим носом і веселим ротом — од вуха до вуха.