Читати книгу - "Пан Ніхто"

— Єдина надія все-таки на те, що ви у рукавичках… — бурмочу я, коли знадвору дзвонять.

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

— Як я виглядаю? — запитує Розмарі, виходячи зі своєї кімнати.

— Нормально, — кажу їй.

Наближається сьома година, а о сьомій нам треба бути на бриджі у Бентона, і моя піднаймачка старається набрати природного вигляду людини, не особливо пригніченої вбивством якогось майже незнайомого сусіда. Зараз обличчя її вже спокійне, до нього навіть повернувся звичайний здоровий колір — можливо, не без допомоги якихось незначних косметичних маніпуляцій.

Жінка ступає кілька кроків по холу, тримаючи одну руку на талії, як роблять звичайно манекенниці. Вона ніби репетирує зараз манери невимушеної поведінки.

— Ви виглядатимете ще краще, — зауважую я, — якщо не будете намагатися штучно надати собі невимушеного вигляду.

— На що ви натякаєте? — раптом зупиняється вона і дивиться на мене.

— На вашу поведінку перед поліцаями. Спочатку ви стояли, немовби закам'янівши, а згодом так відійшли й розбалакались, що обов'язково викликали б підозріння, якби вони так не поспішали. Отже, непогано було б сьогодні увечері менше говорити і не пускати в хід цей занадто дзвінкий і страшенно фальшивий сміх.

Вона мовчить, ніби засмучена моїми словами.

— Ви мене розчаровуєте, дорога моя, — наважуюсь я додати. — Ви, жінка з безліччю індивідуальностей.

— Мої індивідуальності призначені для мирних буднів, а не для кримінальних ситуацій, П'єре.

— Ну і що з того? Ви ж таки не вбивали його.

— Не примушуйте мене знову переживати, — стогне Розмарі. — Що з того, що я його не вбивала? Я ж бачила все своїми очима: розпростертий труп і кров… стільки крові… Мене ж могли застати на місці й запитати, що я роблю біля цього трупа у холі, зацікавитися, чому я так часто ходила у цю віллу і що мені потрібно було від того старого, і… і… одна хвилина запізнення — і я потрапила б у катастрофу.

Вона на мить замовкає, а потім, вірна своїй звичці раптово міняти тон, запитує:

— Ви певні, що чоловік, який говорив з вами по телефону, справді був гер Гораноф?

— Як я можу бути впевнений, коли я ніколи не чув його голосу?

— А який то був голос? З акцентом?

— Низький і хриплий. Акценту я не відчував.

— Значить, це був не Гораноф, — скрушно мимрить жінка й опускається в крісло.

— Яке має значення, хто то був? — недбало відповідаю я. — Може, це той другий.

— Ви хочете сказати — Пенеф. Ні, і не Пенеф, — хитає головою Розмарі. — Обидва розмовляють з виразним акцентом. І голоси у них не низькі й не хрипкі. Це була пастка, П'єре…

— Яка пастка?

— Пекельна пастка. Поміркуйте самі: дзвонять, аби заманити мене у віллу якраз тоді, коли там готується або вже вчинене вбивство…

— Але щоб робити таке, треба мати на це серйозні причини, — розмірковую я вголос. — У вас є недруги, здатні на таке?

— А чому ви вважаєте, що людина обов'язково повинна знати своїх недругів? Вони можуть існувати й без того, щоб я про них знала, — відповідає жінка не без певної логіки.

— Однак для «їх існування мусять бути причини…

— Причини також можуть залишатися для мене невідомими. Звідки мені знати… Можливо, вони заманили просто з надією, що мене найлегше запідозрити… Мої часті, хоч і невинні відвідування Горанофа…

— Усе можливо, — перебиваю я. — Думаю все-таки, що краще відкласти ці розмірковування на пізніше. А то ви й справді знову розстроїтеся.

І, щоб скерувати її думки в іншому напрямку, зауважую:

— У мене є підозріння, що ви вирішили цього вечора остаточно спокусити Бентона.

Маю на увазі її ультракоротку спідницю, одну з тих спідниць, які носять уже тільки дівчата-підлітки: Розмарі, мабуть, після довгих вагань знову вибрала роль розпещеної маминої доньки.

— І все-таки, — додаю я, — на мою думку, спокуса буде більш певною, якщо ви з'явитеся зовсім без спіднички.

— Навряд чи й це допоможе, — бурмоче жінка, починаючи заспокоюватись. — Здається, що ви не позбавлені деяких ілюзій щодо сексуальних смаків цього пана.

У невеличкий замок Бентона нас вводить його шофер; тим часом у прийомному залі слуга закінчує поратись біля буфета, поки нарешті Ральф не наказує йому йти. Обидва його вірні слуги — смугляві метиси, у їхніх великих очах і повільних граціозних рухах є щось жіноче. Може, це брати, а може, навіть близнюки; як би там не було, хоч Бентон називає їх Тім і Том, я ніколи не можу розрізнити, хто саме Тім, а хто — Том.

Не встигає Ральф сформулювати банального комплімента на адресу Розмарі, як у холі з неповторною величчю появляється і Флора. Випробування у вигляді енергійного потиску рук не обминає нікого з нас, але я помічаю, що масивний золотий перстень в американця на лівій руці. Каре у повному складі, так що можна було б почати гру, як завжди. Проте сьогодні день особливий.

— Яка сенсація, га? — каже новоприбула, вмощуючись на золотистому шовковому дивані, а не на стільці біля столу.

— Не хочу розчаровувати вас, але такі сенсації відбуваються щодня дюжинами в усіх кінцях світу, — апатично зауважує Бентон.

— Я теж не хотіла б завдавати вам прикрощів, дорогі мої, але дозвольте зауважити, що наш квартал — не Чікаго, — відповідає Флора, ображена тим, що хтось спробував недооцінити її сенсацію.

— У Чікаго далеко безпечніше, — так само апатично пояснює Бентон. — Там убивають вас лише у крайніх випадках і тільки з серйозних мотивів.

— Мотив завжди один і той же, — докидає Розмарі, яка сидить сама біля столу й розсіяно мішає колоду карт.

— Один і той же? — зводить брови жінка-вамп. — Кажуть, що вбивця навіть не торкнувся грошей у портфелі Горанофа.

— Мабуть, у нього не було часу займатися такими дрібницями, — вирішую втрутитись і я. — Він шукав чогось більш цінного

— Тридцять тисяч франків — зовсім не дрібниці, мій хлопчику, — заперечує Флора.

— Так, — киваю я. — Для вас або для мене. Але коли уявити собі, що вбивця шукав, скажімо, якусь річ вартістю в три мільйони…

— Не будьте легковажним, П'єре, — перебиває мене американець. — Коли людина має річ на три мільйони, вона зберігає її в банку. Особливо якщо живе у місті банків.

— Я не ставлю це під сумнів. Але ви краще знаєте, що такі речі тримають у сейфі, а до сейфа потрібен ключ. І немає нічого дивного, якщо вбивця прийшов саме по ключ.

— Точно! — вигукує Флора.

— Чи так уже й точно? — дивиться на неї Бентон. — Не забувайте: щоб добратися до сейфа,