Читати книгу - "Шантарам"

вперше. Махмуд і Халед стояли з одного боку від нього, я опустився навколішки з другого. Він подивився на нас, його очі вилазили з орбіт від страху — те був безмежний жах людини, котра усвідомила, що доля відступилася від неї, що смерть уже в ній, що смерть росте і заповнює собою той життєвий простір, що ще недавно їй належав. Упродовж наступних тижнів я ще неодноразово бачив цей вираз на обличчі присмертних людей, але того дня я побачив його уперше і відчув, як мене охоплює той невимовний жах, що його відчував і Ахмед.

— Треба було брати ослів,— уривчасто сказав Ахмед.

— Що?

— Хадеру треба було використовувати ослів. Я йому казав із самого початку. Адже ти чув. Ви всі мене чули.

— Так, друже.

— Віслюки... для такої роботи. Я виріс в горах. Я знаю гори.

— Так, друже.

— Треба було брати ослів.

— Так,— повторив я, не знаючи, що ще сказати.

— Але він дуже гордий, Хадер Хан. Він хотів бути... героєм... героєм, що повертається до свого народу. Він хотів привести їм коней... багато гарних коней...

Він замовк, задихаючись, з рани в животі чулося бурчання, що піднімалося вгору, в ділянку грудей. Цівка темної рідини, крові з жовчю, стікала з носа і куточка рота. Але він, здавалося, цього не помічав.

— Він повів нас на смерть тільки для того, щоб подарувати коней своєму народу. Тільки тому ми поверталися в Пакистан манівцями.

Ахмед зі стогоном заплющив очі, але відразу ж розплющив їх знову.

— Коли б не ці коні... ми пішли б на схід, до кордону... Це було для нього... предметом гордості, розумієте?

Я обмінявся поглядом з Халедом і Махмудом. Халед відразу ж подивився на присмертного друга. Махмуд не відводив очей, поки ми не кивнули один одному. Той порух був настільки непомітний, що стороння дюдина й не зауважила б його, але ми обоє знали, про що подумали і з чим погодилися, тож підтвердили це кивком. Так, все правильно: гордота стала причиною кінця цієї неабиякої людини. І хоч воно дивно, та лише усвідомивши крах цієї гордоти, я почав по-справжньому розуміти, що Хадербгай помер, і відчув ту порожнечу, що лишилася по його смерті.

Ахмед говорив ще хвилин з десять: назвав своє село і пояснив, як туди дістатися з найближчого міста, розповів про батька і матір, про братів і сестер. Він хотів, щоб ми їх повідомили, що він вмирав з думками про них. І він думав про них, цей хоробрий, веселий алжирець, який завжди мав такий вигляд, немов шукає друга в натовпі незнайомців,— він помер зі словами любові до матері на вустах. А з останнім подихом із його вуст зірвалося ім’я Бога.

Ми промерзли до кісток, залишаючись в повній нерухомості, поки Ахмед вмирав. Муджагіди узяли на себе клопіт опорядити його тіло згідно з мусульманськими звичаями. Разом з Халедом і Махмудом я зайшов подивитися, як справи у Назіра. Він був не поранений, а лише виснажений до повного спустошення — його сон скидався на коматозний стан: рот роззявлений, повіки склеплені нещільно, тож видно білки. Тіло його було тепле — здавалося, він опам’ятовується після тяжкого випробування, котре йому випало. Ми дали йому спокій і підішли до тіла нашого мертвого Хана.

Куля поцілила йому попід ребра і, мабуть, дійшла до самого серця. Назовні вона не вийшла: з лівого боку грудей були великі згустки крові й гематома. То була куля російського АК-74 — носик у неї був порожнистий, а в задній частині сталеве осердя, внаслідок чого вона переверталася в тілі й не прошивала його, а калічила і роздирала. Такі набої були заборонені міжнародними законами, але майже кожен афганець, убитий в бою, мав на тілі страшні рани від цих варварських куль. Те саме сталося і з нашим Ханом: зяюча рвана рана в боці, а на грудях синець, що закінчується синьо-чорним лотосом над серцем.

Знаючи, що Назір сам захоче підготувати тіло Хадербгая до поховання, ми загорнули Хана в ковдри і закопали в сніг біля входу в печеру допіру ми те скінчили, як пролунав деренчливий свист, що скидався на пташине щебетання. Ми перелякано втупилися один на одного. Сильний вибух зі спалахом оранжевого кольору струсонув землю під Нами, повалив брудно-сірий дим. Міна впала за сотню метрів од нас, у протилежному кінці табору, але в повітрі вже стояв огидний запах і клубочився дим. Потім вибухнула друга міна, за нею третя. Ми кинулися в печеру, де вже напхалася сила-силенна людей. Ми перелякано притискалися одне до одного, а міномети рвали надворі кам’янистий грунт немов папір.

Справи й так були кепські, а від того дня вони почали йти дедалі гірше. Під час мінометного обстрілу було вбито двоє бійців: один з них — Карим, якому я вправляв зламану руку в ніч, що передувала нашому прибуттю в табір. Ще двоє було так тяжко поранено, що в нас не лишилося ніяких сумнівів: вони скоро помруть. Велика частина запасів, головною цінністю серед яких були бочки з паливом для генератора і печей, була знищена. Ми позбулися майже всього пального і всієї води, моя похідна аптечка згоріла. Все, що лишилося після прибирання, принесли у велику печеру. Люди перелякано мовчали — у них були на те причини.

Поки інші займалися всім цим, я заходився біля поранених. Одному з них відірвало ступню з частиною ноги нижче коліна, в шиї та передпліччі застрягли осколки. Йому було вісімнадцять, він приєднався до загону разом зі своїм старшим братом за півроку до нашого прибуття. Його брат був убитий під час нападу на сторожовий загін росіян поблизу Кандагара. А зараз вмирав і цей хлопчак. Я витягав з його тіла осколки металу за допомогою довгих щипчиків з неіржавіючої сталі й обценьків, які знайшов серед інструментів.

Я мало що зумів зробити з його понівеченою ногою: очистив рану і видалив стільки осколків розтрощеної кістки, скільки зміг висмикнути обценьками. Хлопець повсякчас кричав, від напруги на моїй шкірі виступив піт, і я весь тремтів на холодному вітрі. Наклав шви, але повністю закрити рану було неможливо. Великий шматок кістки стирчав з грудкуватого м’яса. Я подумав, що треба б відчикрижити його хірургічною пилкою, але не був певен, що зумію зробити це правильно, боявся, чи не стане рана від цього ще гіршою. Якщо не певен, то краще нічого не робити, тож зрештою я засипав рану антибіотиком і забинтував