Читати книгу - "Шантарам"

Тепер я збагнув, що моє рішення покинути Хадербгая і лишитися з Халедом, було нерозумне: без Хадера мені загрожувала набагато більша небезпека, ніж із ним. Спостерігаючи за його від’їздом, я подумав був, що не зможу повернутися до Пакистану, й подумки навіть повторював слова: «Я не зумію. Я не зумію».

Та почуття, котре мене охопило, коли я дививсь, як мій повелитель Абдель Хадер Хан зникає у сніговій далині, не було страхом. Я скорився своїй долі й навіть привітав її. «Нарешті,— думав я,— отримаю те, що заслужив». І це якимсь чином вносило до моїх думок чистоту і ясність. Замість страху прийшла надія, що Хадер житиме. Все минуло й закінчилося, я не хотів більше його бачити, та, дивлячись, як він щезає в долині білих тіней, я сподівався, що він уціліє. Я молився за це. Молився, думаючи про нього з глибокою печаллю, і любив його. Так, я любив його.

Розділ 35

Здається, ніби чоловіки йдуть на війну, щоб здобути від цього зиск або відстояти якісь принципи, та насправді воюють вони за землю і за жінок. Раніше чи пізніше інші причини і спонуки тонуть у крові й утрачають свій сенс. Смерть і виживання виявляються врешті-решт вирішальними чинниками, витісняючи всі інші мотиви. Виживання обертається єдиною логікою, а смерть — єдиним, що можна почути і побачити. І коли найкращі друзі кричать, вмираючи, а люди втрачають розум, збожеволівши від болю і люті в цьому кривавому пеклі, а вся законність, справедливість і краса цього світу відкидаються геть разом з відірваними руками, ногами і головами братів, батьків і синів, то воювати і вмирати спонукає людей прагнення захистити свою землю і своїх жінок.

Ви зрозумієте це, слухаючи їхні розмови перед боєм. Вони говорять про рідну домівку, про жінок і про любов. Ви зрозумієте, що це правда, дивлячись, як вони вмирають. Впавши додолу, боєць перед смертю простягає руку, щоб набрати в неї жменьку рідної землі. Якщо присмертний ще в змозі зробити це, він підніме голову, щоб поглянути на гори, на долину чи поле. Якщо його дім далеко, він думає і говорить про нього. Розповідає про своє село чи місто, в якому виріс. Врешті має значення тільки земля. І в свою останню мить чоловік не кричатиме про свої принципи — він, волаючи до Бога, прошепоче або вигукне ім’я сестри чи дочки, коханої або матері. Кінець — дзеркальне відображення початку. Перед смертю згадують жінку і рідне місто.

За три дні після від’їзду Хадербгая з табору, за три дні потому як на моїх очах їхав він верхи крізь м’який сніг, вартові з наглядового поста на південному, кандагарському боці табору гукнули, що до нас наближаються люди. Ми побігли до південного поста й побачили невиразні контури двох чи трьох людських постатей, що підіймалися крутим схилом. Глянувши у бінокль, я побачив чоловіка, який навколішки повз у снігу, тягнучи за собою ще двох. Я упізнав ті могутні плечі, криві ноги і характерну сіро-синю уніформу. Передавши бінокль Халеду Ансарі, я перебрався через край схилу і побіг униз.

— Це Назір! — закричав я.— Це Назір!

Я перший прибіг до нього. Він лежав долілиць, важко дихаючи і конвульсійно загрібаючи ногами сніг, а руки його міцно тримали за комір двох чоловіків. Він тягнув їх по снігу. Важко було уявити собі, який шлях він здолав, та видно було, що приповз він здалеку і лізти йому довелося повсякчас під гору. Лівою рукою Назір тримав Ахмеда Заде, живого, але, певне, тяжко пораненого, правою — Абделя Хадер Хана. Той був мертвий.

Щоб розтиснути його пальці, ми гукнули ще одного бійця. Він так змерз і зморився, що не міг говорити. Рот його розтулявся і стулявся, але з горла вихоплювалося лише уривчасте харчання. Двоє муджагідів схопили його і потягли в табір. Я розстебнув на Хадерові сорочку й приклав вухо до грудей, але переконався, що шкіра холодна, як лід. Він був мертвий вже багато годин, мабуть, із добу, тому що геть закляк. Руки і ноги трохи зігнуті, пальці стиснуті, проте запорошене снігом обличчя було супокійне і чисте. Очі й рот стулені, наче він спав мирним сном: смерть так мало змінила його, що я не вірив у те, що його вже нема.

Коли Халед Ансарі потрусив мене за плече, я немов прокинувся від сну, хоча знав, що не сплю від того самого моменту, коли вартові вперше подали сигнал тривоги. Я стояв навколішки в снігу поряд з тілом Хадера, притискуючи руками до грудей його голову, але геть не пам’ятав, як я там опинився. Ахмеда Заде понесли в табір. Ми з Халедом і Махмудом донесли тіло Хадера, часом тягнучи його волоком, до великої печери.

Я підійшов до трьох чоловіків, що схилилися над Ахмедом Заде. Одяг алжирця затвердів на грудях від мерзлої крові. Ми розпанахали його, клаптями позрізували з тіла, а коли стало видно рани, він розплющив очі й подивився на нас.

— Я поранений,— сказав він по-французькому, потім по-арабському і нарешті по-англійському.

— Так, друже,— сказав я, зустрівши його погляд. Спробував усміхнутися, але губи немов застигли, усмішка вийшла вимученою і навряд чи хоч трохи його утішила.

Ран було зо три, втім, сказати напевно було важко. Через живіт йшла жахлива відкрита глибока рана, мабуть, від осколків міни. Напевне, шматок металу застряг десь біля хребта. Рани зяяли також в паху і на стегні. Як там були ушкоджені внутрішні органи, оцінити було важко. Просто Диво, що він ще не помер, але йому залишалося жити лічені години, а то й хвилини, і я був безсилий.

Справи дуже погані?

— Так, друже,— відповів я, і мій голос затремтів — не зміг я упоратися з собою.— Нічим не можу тобі допомогти.

Як я тепер шкодую, що сказав це! У списку сотень вчинків, які я скоїв за все моє грішне життя і за якими потім шкодував, і слів, яких не треба було казати, ця недоречна відвертість стоїть на чільному місці. Я не усвідомлював, до якої міри прив’язувала Ахмеда до життя надія, що його врятують. А почувши мої слова, він мовби провалився в чорне озеро, Він пополотнів, шкіра відразу ж охляла. Я хотів приготувати для нього ін’єкцію морфію, але, розуміючи, що він вмирає, не міг опанувати себе і знай тримав його руку в своїй долоні.

Очі пораненого прояснилися, і він окинув поглядом стіни печери, немов бачив їх