Читати книгу - "Бентежна кров, Джоан Роулінг"

лишила в нашому ліжку свою сережку, щоб я знайшла. А тут злякалася, що він не зробить пропозиції, і забула прийняти пігулку. Це ж тільки так жінка може контролювати чоловіка? — спитала вона, на мить забувши про Шарлотту й дитину, яку та буцімто втратила.— Я тепер думаю, що вона йому повідомила про вагітність після першого скасування досудового врегулювання. Метью сказав, то вийшло випадково... може, він і не хотів тієї дитини, коли вперше про неї почув...

— А ти хочеш дітей? — спитав Страйк у Робін.

— Раніше думала, що хочу,— повагом відповіла Робін.— Коли ще гадала, що ми з Метью... ну знаєш, що ми разом назавжди.

Робін сказала це, і до неї повернулися спогади про давні мрії про сім’ю, яка ніколи не існувала, але їй здавалася дуже реальною.

Коли Метью зробив їй пропозицію, вона дуже чітко уявила себе і його з трьома дітьми (компроміс між його родиною, де дітей було двоє, і її, де їх було четверо). Дуже чітко Робін уявляла, як Метью підбадьорює сина, який учиться грати в регбі, як він сам колись; як Метью дивиться на донечку на сцені, бо та грає Марію у шкільному вертепі. Тепер Робін вразило те, наскільки стандартними були ці мрії — ніби очікування Метью стали її власними.

Сидячи в темряві зі Страйком, Робін подумала, що Метью насправді був би добрим батьком для дітей, яких очікує: іншими словами, для хлопчика, який хотів би грати в регбі, чи дівчинки, яка хоче танцювати в балетній пачці. Він би носив їхні фото в гаманці, приходив би до школи, обіймав би їх у потрібну мить, допомагав з домашнім завданням. Метью був не позбавлений доброти: він відчував докори сумління, коли вчиняв погано. Але те, що Метью вважав хорошим, було надто сильно забарвлено думкою інших людей, їхніми судженнями про прийнятне й бажане.

— А тепер я навіть не знаю,— по короткій паузі провадила Робін.— Не уявляю, як я з дітьми виконуватиму цю роботу. Думаю, я буду розриватися... а я більше ніколи не хочу розриватися. Метью завжди насаджував мені почуття провини за цю професію, хотів віднадити: і заробляю я мало, і працюю забагато, і ризикую... а я цю роботу люблю,— затято додала Робін,— і не хочу більше за це вибачатися... А ти? — спитала вона в Страйка.— Ти хочеш мати дітей?

— Ні,— відповів Страйк.

Робін засміялася.

— Що смішного?

— Я виголосила цілу промову, копирсалася тут у власній душі, а ти такий: ні.

— Я не мав би народитися, правда? — спитав Страйк з темряви.— Я — нещаслива випадковість. Не планую повторювати цю помилку.

Знову мовчанка, а тоді Робін суворо сказала:

— Ну, Страйку, не можна собі так потурати.

— Що? — Страйк так здивувався, що засміявся. Коли він пояснив те саме Шарлотті, вона зрозуміла й погодилася. Якось п’яна мати сказала юній Шарлотті, що думала зробити аборт замість її — Тому що... та Господи Боже, хіба можна дозволяти обставинам власного зачаття визначати ціле життя! Якби всі, кого зачали випадково, відмовилися б народжувати дітей...

— Стало б значно краще, правда? — щиро спитав Страйк.— Планета перенаселена. І хай там що, жодна дитина з тих, що я знаю, не надихає мене мати власних.

— Тобі подобається Джек.

— Подобається, але Джек — одна дитина на бозна-скільки. Діти Дейва Полворта... ти знаєш, хто такий Полворт?

— Твій найкращий друг,— сказала Робін.

— Полворт — мій найдавніший друг,— виправив Страйк.— А мій найкращий друг...

На якусь мить він завагався, чи скаже це, але віскі прибрало запобіжники, які він визначив для себе; чому б і не сказати?

— ...це ти.

Робін була така вражена, що їй відняло мову. Жодного разу за ці чотири роки Страйк не казав їй, що вона означає для нього, так прямо. Про симпатію треба було здогадуватися з випадкових зауважень, дрібних актів доброти, ніякового мовчання, вчинків у хвилини стресу. Тільки раз у житті Робін почувалася як нині — і несподіваним дарунком, який збудив це почуття, була заручна каблучка з сапфіром і діамантами, яку вона, ідучи від чоловіка, що подарував її, лишила в його будинку.

Робін хотіла якось віддячити, але якусь хвильку не могла нічого сказати — горло стиснулося.

— Я... це взаємно,— мовила вона, стараючись не виказувати надмірного щастя.

Страйк на дивані неясно відзначив, що на металевих сходах унизу хтось є. Іноді графічний дизайнер з нижнього поверху затримувався допізна. Але здебільшого Страйк насолоджувався тим, що Робін відповіла взаємністю на його зізнання в прихильності.

Не без допомоги віскі він згадав, як обнімав її на сходах на весіллі. Зараз вони найближче за два останні роки підійшли до тієї миті, й повітря стало густим від усього несказаного, і Страйк знову почувався так, ніби стоїть на краю і зараз кинеться в прірву. «Хай лишається як є»,— підказувало йому похмуре «я», що прагнуло самотньої квартири на горищі, свободи, спокою. «Ну ж бо»,— шепотів мерехтливий демон, якого вивільнив віскі. Як і Робін кілька хвилин тому, Страйк чітко усвідомив, що вони сидять за кілька метрів від двоспального ліжка.

Кроки зупинилися за скляними дверима офісу. Ні Страйк, ні Робін не встигли зреагувати, а двері вже відчинилися.

— Світло вирубало, чи що? — спитав Барклей і клацнув вимикачем. Якусь мить усі здивовано дивилися одне на одного, а тоді Барклей сказав:

— Ти просто довбаний геній, Р... дідько, а з обличчям що?

59

Британка войовнича...

...зустріла вельми грубим привітанням Лукавого коханця; гість незваний З сідла злетів, хоч і не мав бажання, 1 враз розчарувавсь в новім коханні, Відчувши вповні, що піддався спіху. Вона ж його лишила без прощання Журитися, бо стало не