Читати книгу - "Бродяги Пiвночi"

Двері внизу відчинилися знову, і Кент закам’янів. Він чув, як Кедсті шугає коридором першого поверху, мов скажений бик. Вхідні двері гучно гримнули, й інспектор зник.

Кент відступив назад у темряву кімнати. Минуло кілька секунд, перш ніж він почув, як Маретта повільно підіймається сходами, наче навпомацки крізь тьмяно освітлений простір. Дівчина відчинила двері і вступила в пітьму.

— Джимсе, — прошепотіла вона.

Він підійшов до неї. Її руки простерлися до нього і знову спочили на його плечах.

— Ви… ви не спускалися сходами вниз?

— Ні.

— Ви… ви нічого не чули?

— Я не чув слів. Лише галас Кедсті.

Коли вона заговорила знову, йому здалося, що її голос затремтів від неймовірного полегшення.

— Ви поводилися добре, Джимсе. Я рада.

Він нічого не бачив у тій темряві. І все-таки щось здіймалося в його душі, збуджувало, пришвидшуючи пульс — щось, до чого його очі лишалися сліпі. Він нахилився й відшукав у темряві її розтулені вуста, що пропонували йому солодкість поцілунку — його нагороди. І відчувши її теплі вуста на своїх, він відчув також, як м’яко стискаються її долоні в нього на плечах.

— Він пішов. Можемо знову запалити лампу, — сказала вона тоді.

Кент не рушав з місця, доки Маретта, рухаючись в темряві, не знайшла сірники й не запалила лампу. Після поцілунку він не сказав жодного слова. Він не скористався ситуацією. М’який натиск її рук стримав його від того, щоб обійняти її. Але сам лише поцілунок запалив його диким радісним шалом — ніби чуттєві звуки музики, що знаходять відгук у кожній клітині тіла. Якби він вимагав своєї нагороди, то мав би, напевно, очікувати на байдужий поцілунок. Принаймні стриманий. Але вуста, які вона дарувала йому в темряві кімнати, були теплі, живі, сповнені жарким диханням. Вона не поспішала відсторонитися, і солодкість поцілунку затрималась іще на мить.

Тоді, у ламповому світлі, він глянув на Маретту Редіссон, відчуваючи, як палає обличчя. Він не бажав приховувати власних почуттів, і йому не терпілося побачити вираз її очей. І він був здивований, а тоді приголомшений. Поцілунок анітрохи не схвилював Маретту. Наче взагалі нічого не сталося.

Дівчина не збентежилася, на її щоках не було жодного натяку на рум’янець. Але найбільше його здивувала білизна її шкіри, смертельну блідість якої лише підкреслювала темна грива волосся, а ще дивний вогник у її очах. Цей вогник було запалено не поцілунком. То був страх, що повільно згасав під його поглядом, доки не згас остаточно, а її вуста не затремтіли у винуватій усмішці.

— Він був дуже сердитий, — сказала вона. — Як легко деякі чоловіки виходять із себе, еге ж, Джимсе?

Незначна дрож у її голосі, відважна спроба опанувати себе й мінлива посмішка, що супроводжувала її слова, спонукали в ньому бажання зробити те, від чого стримав його м’який натиск її рук момент тому — взяти її в свої обійми. Він ясно бачив, що вона намагалася приховати. Дівчина була в небезпеці, страшнішій за ту, якій протистояла в казармах, спокійно й безстрашно. Вона й досі боялася тієї невідомої загрози. Це було останнє, що вона погодилася б йому відкрити, і все ж він знав це. Кент відчув у собі нову силу, що виростала з почуття господаря, власника — силу долати негоди без сумніву і жалю. Сила міцнішала в ньому, сповнюючи відчуттям тріумфу. Вона твердила, що дівчина належить йому, тож він і має битися за неї. І він готовий був битися. Маретта побачила, як змінилося його обличчя. На мить після її слів у кімнаті запанувала тиша. Надворі тим часом ще більше розігралася буря. Виляск грому прокотився над бунгало, вікна задеренчали під сильним поривом вітру й дощу. Мимоволі напружившись, хмурніючи на очах, Кент подивився на неї й кивнув у бік вікна, у яке стукав Муї, подаючи сигнал.

— Це чудова ніч — для нас, — промовив він. — І ми маємо йти.

Вона не відповіла.

— В очах закону я вбивця, — продовжував він. — Ви врятували мене. Ви стріляли в людину. У тих самих очах закону ви злочинниця. Просто безглуздя залишатися тут. Це чистісіньке самогубство для нас обох. Якщо Кедсті…

— Якщо Кедсті не зробить те, що я казала йому зробити сьогодні, я його вб’ю! — сказала вона.

Тихий тон, яким вона промовила ці слова, її застиглий погляд відібрали в нього мову. Йому знову здалося, як тоді, у лікарняній палаті, що на нього дивиться і промовляє до нього — чисто дитина. Якщо вона й виявляла страх кілька секунд тому, тепер на її обличчі від страху і сліду не лишилося. Вона не була схвильована. Її очі були прекрасні — тихою спокійною красою. Вона дивувала і бентежила його. Супроти її юнацької самовпевненості він почувався безпорадним. Це було щось сильніше за його власні сили і його рішучість. Воно створювало між ними порожнечу, яку можна було