Читати книгу - "Бродяги Пiвночi"

Він дивився на нього, заворожений. Ніколи ще він не бачив такого розмаїття жіночого взуття, призначеного для тієї самої пари ніжок. І воно було зовсім нетипове для Півночі. Кожна пара в цьому дивовижному ряду становила окремий витвір швецького мистецтва, і кожна була на високому підборі! Кент не звик до такого розмаїття. Тут були черевички на ґудзиках, на шнурівці, коричневі, чорні й білі, з небезпечно довгими, крихкими на вигляд підборами. Були також маленькі замшеві білі «човники», і з бантиками, і з вирізними сталевими пряжками, і з витонченими стрічками-зав’язками. Були й елегантні напівчобітки, і лаковані шкіряні туфельки — і всі на високому підборі! Він ковтнув. Потім, керований імпульсом, потягнувся й узяв у руки маленьку сатинову туфельку.

Її розмір дав йому відчуття приємного естетичного потрясіння. Почуваючись так, ніби порпається в чужих таємницях, доки їхній власник спить, він зазирнув усередину туфельки. У ній стояв розмір — третій. І придбали її в крамниці Фавра в Монреалі! Одну за одною, він оглянув ще півдюжини туфельок. І всі вони були з крамниці Фавра в Монреалі. Ці маленькі туфельки послужили для нього більш тривожним сигналом, ніж будь-що з побаченого і пережитого. Хто ж така Маретта Редіссон?

І за цим питанням почали нахлинати інші, допоки остаточно не переплуталися в його голові. Якщо вона з Монреаля, навіщо прямує на північ? Якщо вона родом із півночі, якщо вона є її частиною, навіщо носить із собою таке явно непридатне для тих країв взуття? Навіщо вона прибула до Пристані Атабаска? Ким вона доводиться Кедсті? Чому ховається під дахом його будинку? Чому…

Він обірвав себе, намагаючись у цьому хаосі питань знайти хоча б одну відповідь. І все не міг відірвати очей від чобітків. Раптова думка оволоділа ним. Незграбно впавши на коліна перед парами взуття, він став перевіряти їх усі. Кожної миті його обличя палало все сильніше, але він хотів знати. Дуже скоро він переконався, що більшість взуття носилося, хоч деяке — недовго і виглядало майже зовсім новим.

Кент підвівся на ноги й продовжив своє розслідування. Звичайно ж, вона була готова до того, що він роздивлятиметься — не дивитись навколо міг хіба що сліпий. Кент швидше відтяв би собі руку, ніж висунув хоча б одну з шухляд туалетного столика, але Маретта сама наказала йому ховатися за завісами, якщо буде потрібно, і це була цілком зрозуміла обережність — зазирнути туди й перевірити, що за схованка на нього чекає. Він повернувся до дверей і прислухався. Знизу ще й досі не лунало ані звуку. Тоді він розсунув завіси, як робила це Маретта, та, на відміну від дівчини, затримався, роздивляючись. Він розповість їй усе, коли вона повернеться — якщо цей вчинок потребуватиме вибачень.

Враження Кента було типово чоловічим. Те, що він побачив, здалося йому легкою струмистою масою м’яких тканин, і з їхніх глибин його привітав тонкий аромат сухих парфумів із бузковим запахом. Він зсунув завіси, глибоко зітхнувши від невимовної радості й богобійного заціпеніння — ці два почуття нероздільно змішалися в ньому. Ці всі туфлі, сила-силенна тканин за завісами — були витончено жіночні. Наче з самої жіночої душі йшов до нього запах парфумів, і в ньому були чаклунство й зваба. Кент бачив Маретту — захопливе втілення чарівності пливло перед його очима у цьому священному й загадковому вбранні, яке він розглядав крадькома з трепетним страхом. В білому — білосніжному, тонкому, як павутиння, мережаному й вишитому вбранні, яке висіло просто перед ним, — в білому, з її розкішним чорним волоссям, її фіалковими очима, її…

А тоді перед ним постала невідповідність, майже цілковита неможливість цього образу, розбивши солодке видіння вщент. І все ж його віра не похитнулася. Маретта Редіссон була з Півночі. Він не міг зневіритися в цьому, навіть перед лицем тих дивовижних речей, із якими стикнувся.

Раптом він почув звук, що наче постріл пролунав у нього під ногами. Це був стукіт вхідних дверей, що відчинилися й захряснулися за кимось, особливо гучно гримнувши наостанок. Від грюкоту дверей весь дім здригнувся і задеренчало скло у віконницях. Повернувся Кедсті, і він був розлючений. Кент погасив світло, і кімната поринула в темряву. Чоловік наблизився до дверей. Знизу чітко долинали швидкі й важкі кроки Кедсті. Потім Кент почув, як відчиняються другі двері, а слідом за тим — невдоволене бурчання Кедсті. І одразу ж був розчарований.

Інспектор поліції й Маретта перебували в кімнаті, задалекій для того, щоб можна було розібрати слова. Утім, він зрозумів: того дня Кедсті повернувся в казарми й дізнався, що сталося. Минув деякий час, а голос інспектора й далі гримів так само, лише тон підвищився. Кент почув грюкання стільця. А тоді голос змовк, і почувся тупіт ніг інспектора. Жодного разу Кентові не вдалося почути голос Маретти, але він знав, що під час пауз вона щось говорила. Потім голос Кедсті остаточно зірвався на крик. Пальці Кента стиснули одвірок. Щосекунди в ньому міцнішало передчуття, що Маретта в небезпеці. Кент боявся не фізичного насильства — він не вірив, що інспектор здатен підняти руку на жінку. Але він боявся, що Кедсті забере її до казарм. Наявність вагомої причини не робити цього, яку згадувала Маретта, його не переконувала. Бо вона також казала, що Кедсті вбив би її, якби насмілився. Кент тримався напоготові. Один її скрик, перша ж спроба Кедсті вивести її з бунгало — і Кент дасть йому бій, попри всі застереження Маретти.

Він майже сподівався, що одна з цих речей трапиться. У ту мить, коли він стояв там, слухаючи й чекаючи, надія на це молитвою лунала в його душі. Він мав револьвер Пеллі. Двадцять секунд — і його ствол дивитиметься в обличчя Кедсті. Ніч була ідеальною для втечі. За півтори години вони вже плистимуть по ріці. Можуть навіть завантажити човен провізією з будинку Кедсті. Він прочинив двері ширше, майже не стримуючи миттєвого потягу висунутися в