Читати книгу - "Пуаро веде слідство"

– Так, – зізналася вона.

– І ви хотіли б, щоб я розслідував, що стало причиною смерті?

– Я хотіла б, щоб ви пояснили мені: чи є підстави для чуток, що їх поширюють газети? Три смерті, мосьє Пуаро, – кожна не викликає питань сама по собі, але всі три разом формують майже неймовірний збіг, до того ж усього за місяць після відкриття гробниці! Можливо, це просто забобон, а може, якесь могутнє прокляття з минулого, яке не здатна пояснити сучасна наука. Факт залишається фактом: три смерті! І я боюся, мосьє Пуаро, дуже боюся. Раптом трагедії на цьому не закінчаться?

– За кого ви тривожитеся?

– За сина. Коли надійшла звістка про смерть мого чоловіка, я страшно захворіла. А мій син, який щойно повернувся з Оксфорда, негайно вирушив у Єгипет. Він привіз… тіло сюди, а тоді знову виїхав – хоча я благала його цього не робити. Синові так сподобалася робота, що він вирішив зайняти батькове місце і проводити розкопки далі. Можете вважати мене дурною й забобонною, але, мосьє Пуаро, я боюся. Що як дух покійного фараона досі не знайшов спокою? Можливо, ви подумаєте, що я говорю дурниці…

– Аж ніяк, леді Віллард, – поспішно заперечив Пуаро. – Я також вірю в силу забобонів, чи не найбільшу відому мені силу.

Я здивовано подивився на свого друга. Ніколи б не подумав, що Пуаро забобонний. Утім, говорив він дуже щиро.

– Отже, насправді ви хочете, щоб я захистив вашого сина. Що ж, зроблю все від мене залежне, щоб уберегти його від біди.

– Так, усе, що в силах людини, але ж як захиститися від надприродного?

– У середньовічних книгах, леді Віллард, можна знайти багато способів захиститися від чорної магії. Можливо, наші предки знали більше за нас із нашою знаменитою наукою. Але перейдімо до фактів, щоб я розумів, у якому напрямку мені рухатися. Ваш чоловік усе життя присвятив вивченню Єгипту?

– Так, він займався єгиптологією від юних літ і був одним із найавторитетніших фахівців у своєму поколінні.

– А от містер Блейбнер, як я розумію, був радше аматором?

– Саме так. Це був дуже багатий чоловік, який захоплювався то тим, то тим. Мій чоловік зацікавив його єгиптологією, і саме на його гроші було споряджено експедицію.

– А небіж? Чим цікавився він? Чи був причетний до розкопок?

– Не думаю. Я, правду кажучи, нічого про нього не чула, аж поки прочитала в газетах про таємничу смерть. Не думаю, що небіж був у близьких стосунках із містером Блейбнером, бо останній про нього ніколи не згадував у розмовах.

– Хто ще брав участь у розкопках?

– Ну, там працював доктор Тоссвілль, молодший співробітник Британського музею, містер Шнайдер із нью-йоркського музею «Метрополітен», молодий американський секретар, доктор Еймз, який допомагає фаховими порадами, і Гасан, єгиптянин, відданий слуга мого чоловіка.

– Зможете пригадати ім’я американського секретаря?

– Здається, Гарпер, але не певна на сто відсотків. Він тільки недавно почав працювати з містером Блейбнером. Приємний молодик.

– Дякую, леді Віллард.

– Якщо є ще щось, що я можу для вас…

– Поки що нічого. Покладіться на мене і будьте певні: я зроблю все, що в моїх людських силах, аби захистити вашого сина.

Ці слова прозвучали не дуже заспокійливо, і я помітив, що леді Віллард здригнулася, коли почула їх. Утім, уже сам факт, що Пуаро не висміяв її страхів, здавалося, втішив бідну жінку.

Сам же я ніколи навіть не підозрював, що Пуаро глибоко в душі вірить у забобони. Тому, коли ми вирушили додому, я накинувся на нього із запитаннями. Він відповідав серйозно і чесно.

– Так, Гастінґсе, я вірю в такі речі. Ніколи не недооцінюйте силу забобонів.

– І що ж нам робити?

– Toujours pratique72, дорогий мій друже! Eh bien, для початку нам треба зв’язатися з Нью-Йорком, щоб з’ясувати деякі обставини смерті молодого містера Блейбнера.

Пуаро негайно надіслав запит і скоро отримав детальну відповідь. Молодий Руперт Блейбнер кілька останніх років ледве зводив кінці з кінцями. Якийсь час він жив то на одному, то на другому острові в Тихому океані, перебиваючись на копійки, що йому надсилали родичі з Нью-Йорка, але два роки тому повернувся на батьківщину, де швидко пішов на дно алкогольного моря. Найбільше в усій цій історії нас зацікавило таке: недавно він знайшов собі людину, в якої зміг позичити достатньо грошей, щоб поїхати в Єгипет. «У мене з’явився добрий друг, який дає мені гроші», – заявив бідолаха. І з цього моменту все пішло не так. Він мусив повернутися у Нью-Йорк, проклинаючи скнару-дядька: того кістки якихось мумій цікавили більше, ніж рідний небіж. Саме під час перебування молодика в Єгипті помер сер Джон Віллард. Руперт повернувся додому, востаннє кутнув у Нью-Йорку, а потім раптово здійснив самогубство, залишивши записку з кількома цікавими фразами. Здається, листа було написано в мить запізнілого каяття. Руперт назвав себе прокаженим і вигнанцем, а закінчив послання словами, що таким, як він, краще не жити на цьому світі.

У мене в голові почали снувати темні теорії. Я ніколи насправді не вірив у помсту давно мертвого фараона. Натомість побачив тут злочин цілком сучасний. Можливо, молодик вирішив вчинити розправу над власним дядьком – найкраще за допомогою отрути. Але сталася фатальна помилка, і вбивчу дозу прийняв сер Джон Віллард. Молодик повернувся у Нью-Йорк, нажаханий власним злочином. Там до нього дійшли чутки про дядькову смерть. Думка про марно вчинений злочин не давала Рупертові спокою, і він вирішив укоротити собі віку.

Я поділився роздумами з Пуаро, і той дуже зацікавився.

– Надзвичайно проникливо, Гастінґсе. Можливо, ваша теорія навіть виявиться правильною. Але ви не врахували фатального впливу гробниці.

Я знизав плечима.

– Ви досі вважаєте, що ці смерті якось пов’язані з гробницею?

– І то так міцно, mon ami, що ми завтра вирушаємо в Єгипет.

– Що? – вражено вигукнув я.

– Саме те, що я сказав, – на обличчі Пуаро з’явився вираз усвідомленого героїзму, а тоді він застогнав. – Але, о Боже, море, ненависне море!

***

За тиждень під нашими ногами вже ворушився золотий пісок пустелі. Сонце немилосердно пекло в голову. Пуаро, втілення страждання, плентався біля мене. Мій маленький друг дуже тяжко переносив подорожі. Чотириденний шлях через море з Марселя до Александрії перетворився для нього на нескінченні тортури. На берег зійшла тінь колишнього Пуаро, навіть його звична охайність десь поділася. Ми поїхали в Каїр, а звідти – в готель «Мена-Гауз», який стояв біля самих пірамід.

Мене Єгипет зачарував, а от Пуаро залишився