read-books.club » Сучасна проза » Переможців не судять, Олександр Юрійович Есаулов 📚 - Українською

Читати книгу - "Переможців не судять, Олександр Юрійович Есаулов"

12
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Переможців не судять" автора Олександр Юрійович Есаулов. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 21 22 23 ... 89
Перейти на сторінку:
присуд хлопцям з п’ятірки Летуна. Це вирішили зробити вночі, але вдень почалася націоналізація, і родину Мазурів вигнали зі своєї хати, увесь план було зведено нанівець. Дуже швидко придумали новий. Костянтину, який іще не підозрював, що його підла участь в арешті Ворона відома, треба було передати наказ старшого п’ятірки прийти пізно увечері до свого колишнього обійстя, наче, щоб порадитися, як можна дошкулити клятим советам і завадити використання мазурівського майна. Тут справа загальмувалася: адже якщо хтось побачить, хто саме викликає на розмову Костю, чи він сам випадково скаже, хто до нього приходив, то такий гонець буде першим підозрюваним. Його неминуче заарештують. Треба було направити до Мазура когось незнайомого. Але кого? І тут Лось згадав зв’язкову зі Стасова Марусину. У Кулинцях її не знають, вона мало не потрапила в пазурі енкаведистам саме із-за цього закоханого дурня. Незважаючи на те, що насувалася ніч, до Стасова був відправлений молодий хлопак, щоб терміново викликати дівчину.

***

Марія саме помилася на ніч. Минуло лише з півгодини, як із хати пішли свати. Дарма, що свято було зіпсоване приходом незваних гостей, на душі було тривожно і радісно: життя її мало зробити крутий зигзаг, і відтепер усе повинно змінитися. Геть усе, навіть прізвище. І буде вона незабаром не Марійкою Грицай, а Марійкою Когут. Дівчина кілька разів прошепотіла своє нове прізвище:

— Марія Когут… Марія Когут… Марія…

Але тут хтось постукав у шибку.

— Це що таке? — незадоволено промовила мати.

Батько із гостями добряче хильнув, приліг та й міцно заснув на Марійчиному ліжку, тому вона, щоб не турбувати його, лягла на канапу в кімнаті, де звичайно спали батьки.

— Марійко, ти ж засватана, хто це до тебе по ночах у шибки стукає? Я зараз цьому стукуну!..

Стук почув собака і, наче відчуваючи свою провину, що проґавив чужого, зайшовся злим гавканням. Марійку наче хтось штовхнув десь під серце: по справі. Це до неї по справі!

— Мамо, я зараз… Це, мабуть, до мене!

— Марійко! Ти ж майже заміжня! Доню… Май сором!

— Мамо, це по справі, — не знайшла що сказати дівчина, вихором знялася з ліжка, накинула на плечі кожушка, сунула ноги у валянки та вискочила на ґанок:

— Хто тут?

— Марусино…

Її псевдо було паролем. Якщо її покликали цим ім’ям, це означало: людина своя, її треба вислухати й зробити те, що вона вимагає.

— Дівчино, терміново збирайся, треба пройтися до Кулинців та зробити одну невеличку справу.

— Куди? Зараз? Проти ночі? Я не можу… Мене сьогодні сватали, а я вночі кудись…

— Марусино, пам’ятай присягу! Треба, розумієш? Пам’ятаєш, як тебе у церкві ледь енкаведисти не схопили? Так ось, ми знайшли зрадника. Він здав Ворона лише для того, щоб завадити його весіллю, бо сам кохав дівчину, на якій той мав одружитися. І тебе здав, і якби не винахідливість Ворона, сватали б тебе зараз енкаведисти, зрозуміла? Ми того зрадника маємо покарати так, щоб іншим не кортіло порушувати присягу. Для цього потребуємо твоєї допомоги. То ти допоможеш? Пам’ятай, Ворон зараз у буцегарні через того зрадника!

Марійка пригадала, як їй було страшно в церкві, як бігла додому з Кулинців, як плакала на плечі у свого Василя у той день…

— Допоможу. Почекай, я зараз вдягнуся…

— Хто там, доню? — запитала мати, коли та повернулася до кімнати й тихенько зачинила за собою двері.

— Мамо, я маю хутенько збігати по справі…

— Куди? Глупа ніч надворі! Доню, годину тому свати пішли з дому… Що ти робиш?!..

— Мамо, то по справі, — твердо відповіла Марія, і почала вдягатися, навпомацки знаходячи свої речі, — я намагатимуся не затримуватися. Мамо, не думайте нічого поганого.

Мороз пощипував у носі, сніг рипів так само, як і того пам’ятного дня, коли вона йшла зі «штафеткою» у Кулинці. По дорозі гінець розповів, що знав про зраду Кості Мазура. На місце дійшли за годину з чвертю. Хлопець, так і не назвавши свого імені, залишив її у темряві біля копиці сіна, а сам кудись побіг, звелівши трохи почекати. Стояти справді довелося недовго.

***

Скворцов вже ліг, за день втомився, ноги гуділи й були важкими, наче до них хтось причепив величезні гирі. Ліг і одразу підхопився. Як же він про це не подбав!

«Пустят петуха! Запросто! Если не мне, то никому!.. Я и сам бы в такой ситуации свой дом спалил, честное слово! Вот дурак…»

Він миттю вдягся, швиденько намотав онучі, вколотив ноги у чоботи, накинув шинель, і вибіг на мороз. Ой, і не хотілося ж знову йти та хапати дрижаків, а що робити?

— Попалят, честное слово попалят… — шепотів він по дорозі.

За десять хвилин один із взводів роти НКВС було піднято по тривозі. Бійців вишикували та поставили бойову задачу: посилити охорону націоналізованих склепів та хат.

— Смотрите! — раптом крикнув хтось із бійців, вказуючи за спину Скворцова. Той різко обернувся: за деревами слабко розгорялася заграва.

— Чёрт! Опоздали! Рота, по назначенным объектам бегом марш! — скомандував Коваль.

Бійці кинулися у всі боки. Назустріч їм біг Смикалюк, за котрим Скворцов послав посильного одразу, як тільки прийшов до роти.

— Що? — кричав той, — що сталося?

Скворцов мовчки тицьнув пальцем на заграву, яка мало- помалу збільшувалася. Смикалюк вдарив руками в боки:

— Мерзотники! Які мерзотники!

— Дом Мазуров в той стороне? — запитав Скворцов.

— В тій… — проказав Смикалюк, — а що?

— Хочеш поспорим, что горит именно их дом! Чёрт, там же один часовой!.. Как бы его не того… Побежали!

Вони побігли навпростець, городами, грузнучи у снігових кучугурах, лякаючи собак, причому Скворцов раз по раз матюкався, згадуючи то чиюсь матір, то тітку, то невідомо яких родичів, а Смикалюк Матку Боску і ще когось, Скворцов не чув кого саме. Вони вибігли на вулицю, за рогом вже було видно пожежу. Тут на них натрапила якась дівка.

— Стой! — гукнув Скворцов, — ти кто?

— Я по допомогу… Пожежа… Там пожежа, і хтось лежить! Начебто забитий… Я так перелякалась… І по допомогу!

Дівчина дивилася на Скворцова переляканими очима, а той вже рвонувся уперед. Вартовий! Саме його, мабуть, вбито!

Марійка зробила усе так, як їй і наказали. Хвіртка потрібної хати була незамкнена, рипнула, коли її відчинили. З буди мляво гавкнув ледачий собака.

— Тихо… — звеліла йому дівчина, і той пововтузився у буді й затих.

Вона постукала в шибку, як її навчили: двічі, а потім, за мить, ще двічі. За хвилину відчинилися двері та почувся хрипкий зі сну чоловічий голос:

— Хто тут?

— А хай Кость вийде.

— Це що ж? Зовсім

1 ... 21 22 23 ... 89
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Переможців не судять, Олександр Юрійович Есаулов», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Переможців не судять, Олександр Юрійович Есаулов» жанру - Сучасна проза:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Переможців не судять, Олександр Юрійович Есаулов"