Читати книгу - "Переможців не судять, Олександр Юрійович Есаулов"

та вперіщив собаку, наче дрюком, гвинтівкою, бо часу смикнути затвор не було, загриз би той вовкодав командира. Собака на мить відлетів і кинувся на бійця, за що й поплатився життям: Коваль встиг вихопити пістолет і впритул двічі пальнув у собацюру, той навіть не заскавчав. Все це сталося так блискавично, що господар обійстя, гладкий і чорнявий Моргус Шворнах, навіть на ґанок вийти не встиг і з’явився перед очима голови повітвиконкому лише тоді, коли лейтенант вже підводився на ноги.

— Ну, сволочь! — з погрозою сказав Коваль невідомо на чию адресу, вільною рукою обтрушуючи від землі та снігу синє галіфе, в іншій все ще тримаючи пістолет: а хто його знає, може, у цього жида ще десь якийсь собака захований?

— Що? Що сталося? Оресте… — розгублено запитав Шворнах і, побачивши мертвого собаку, враз почервонів від люті, — собаку навіщо? Хто вам дав право? Вилупки…

— Який я тобі Орест? — Смикалюк відліпився від хвіртки і зробив крок уперед.

— Ах ты, блядь!.. — Коваль одним рухом дострибнув до господаря і зацідив йому в обличчя кулаком, у якому був затиснутий пістолет.

Моргус злетів з ґанку й розтягнувся на землі. Боєць клацнув затвором, заганяючи патрон у патронник. З дверей вискочила Моргусова жінка, охопила все одним поглядом, мертвого собаку, чоловіка, який лежав на землі, військових, Смикалюка та зарепетувала:

— Ой, вей!.. Ґвалт! Рятуйте, люди добрі! Вбивають!!.

Але крик її був не відчайдушний, не впевнений, наче жінка відчула: кричи, не кричи, нічого змінити вже не можна, все це буде без толку, бо прийшла біда, велика неминуча біда.

— Заткнись! — рявкнув на неї лейтенант, — убирайтесь отсюда!..

— Як це? — не зрозумів Шворнах, сідаючи на землю та трусячи головою, намагаючись припинити дзвін у вухах, — куди забиратися?

— Під три чорти! — пояснив Смикалюк, — це мене не стосується, куди ти зі своїм виводком будеш забиратися. Усе це, — він зробив округлий жест рукою, — віднині належить державі, твої склепи теж.

Коваль рішуче відсторонив Шворнахову дружину і, все ще тримаючи пістолет у руці, зайшов до хати. На шум до коридору вискочили обидва Шворнахові сини, років по сімнадцять-вісімнадцять, міцні широкоплечі парубки. Жінка ззаду плигнула лейтенантові на плечі:

— Не пущу!!! — загорлала зі всієї сили, — щоб ви усі повиздихали!

Коваль, не обертаючись, струснув плечима, жінка відлетіла, вдарилася об стінку та поволі сповзла на підлогу.

— Мамо!? — скрикнули сини і собі кинулися на лейтенанта.

Зав’язалася коротка бійка. Лейтенант з усієї сили рукою зі затиснутим пістолетом в’їхав одному з хлопців по пиці, і той непритомним впав на підлогу. Іншого огрів прикладом гвинтівки боєць.

— Це свавілля! — знов зарепетував Шворнах, який вже прийшов до тями та вбіг у коридор, — я буду скаржитися у Тернопіль!

— Ось тобі рішення повітвиконкому! — сунув йому під ніс папірця Смикалюк, — можеш скаржитися, я не заперечую. Досить тобі з людей кров пити, пішов геть звідси!

Шворнах рукою, що тряслась наче у лихоманці, взяв папірця і намагався його прочитати, але очі вихоплювали з тексту лише окремі слова:

— Моргус Шворнах… Склепи… Націоналізувати… Із синами та жінкою… — в очах його потемніло, і він гепнувся на підлогу.

Для обшуку в якості понятих запросили сусідів. Смикалюк у обшуку участі не брав, цим займалися бійці з роти Коваля. Ходили по кімнатах, заглядаючи усюди, де тільки можна було, але ані золота, ні грошей не знайшли, не враховуючи пари обручок та ланцюжка, прикраси господині. Гроші, власне кажучи, були й не потрібні. Злоті перетворилися на непотрібні папірці, а радянських грошей назбирати ніхто ще не встиг. Більш за все шукали золото. Обшукали все, навіть земляну підлогу в льосі поштрикали багнетами — усе марно.

Коваль приступив до Шворнаха:

— Где золото?

— Яке золото? Ви що, пане офіцере, жартуєте? Яке золото може бути у бідного єврея?

— Это ты то бедный?

— А що? Ви хочете сказати, що я зараз багатий? Немає нічого, усе в товарі, а товар ви забрали, щоб вас… вам…

Шворнаха із родиною викинули на вулицю, біля його господарства залишили охорону — одного бійця із роти. Незадоволені поверталися до повітвиконкому. Коваль та Смикалюк зайшли до кімнати голови, а боєць залишився надворі.

— Дідько його забирай, того Шворнаха, є в нього золото, не може не бути! Погано шукали…

Коваль пройшовся по невеличкій кімнаті, глянув у вікно, посміхнувся, розчахнув кватирку та гукнув:

— Смирнов! Иди сюда!

У кімнату зайшов боєць та почав рапортувати:

— Товарищ…

— Отставить! Выворачивай карманы на стол! Выворачивай карманы, говорю! — і бачачи, що боєць стоїть нерухомо, підійшов до нього та сам заліз у кишеню, — ах ты, паскудник! На что позарился? — і кинув на стіл золоті сережки та каблучку, — сволочь… Неделю сортир мыть! Нет, две недели! Золотарь… Вон на улицу, воняешь тут… А это, — Коваль підсунув золоті дрібнички до Смикалюка, — оприходуй, как положено! Вот же падаль! Хоть бы воровал по крупному, засранец…

До повітвиконкому почали поволі сходитися інші активісти, які брали участь у націоналізації. У всіх були різні враження від дійства, у якому вони брали участь упродовж дня. Хтось розказував про це із захопленням, явно задоволений своєю владою та правом вирішувати чужі долі, інші зі зловтіхою, хтось з острахом, бо наслухались прокльонів та погроз. Зносили та вивалювали на стіл золото: монети, браслети та обручки, ланцюжки, знайшовся, навіть, невеличкий золотий зливок із царським двоголовим орлом. Набагато пізніше, ближче до ночі, почали повертатися ті, хто описував товар у крамницях. Поки усе перерахуєш та перепишеш! Біля усіх склепів на ніч була виставлена охорона, назавтра з ранку повинні були приїхати з Тернополя, щоб приймати у державну власність усе це добро.

***

Кулинецький повітовий Лось таки добре попорпався в оточенні Ворона. Про Костю Мазура випитали у дівчат, подружок нареченої Ковалишина, хлопці з п’ятірки заарештованого. Костя теж був у організації, мав псевдо Летун, але про зв’язкову взнав випадково, підслухавши розмову старшого п’ятірки із Вороном. Це Лось вирахував сам, зіставляючи дані, які добули хлопці. Треба було лише взнати, де був Костя Мазур у той час, коли старший п’ятірки ставив завдання Ворону. З’ясувалося, що Ворон отримав завдання біля склепу, що належав Мазурам, а сам Костя у той час був саме там, приймав товар. Отже, дуже просто міг підслухати, про що йдеться у розмові між двома хлопцями. Повітовий не став радитися ані з Паном Коцьким, ані з Зубом. Про що мова? Мазур зрадив, порушив присягу, і його має бути покарано так, щоб інші надалі тричі подумали: давати присягу чи не зв’язувати свою долю з такою небезпечною справою, як боротьба за волю. Лось доручив виконати