Читати книгу - "Щоденник однієї зради, Еміліос Солому"

А потім знову повертається до Дукареліса й питає, чому він поїхав з Атен, чому вибрав цей убогий закуток? І наче бажаючи надати цьому визначенню ваги, обтирає від поту чоло та шию носовичком. Дукареліс відповідає, що хотів трохи розвіятися, віддалитися від усього, що останнім часом не дає йому дихати, заспокоїти нерви; бачте, це місце для мене мов домівка, адже саме тут я здобув собі ім’я відомого археолога.

Утручається поліціянт, ставлячи склянку з водою на стіл, затримується в нерішучості, що робити далі, і чухає собі потилицю.

— Дякую. Тепер можеш іти. Вільний! — різко кидає йому слідчий і дивиться, як той віддаляється.

Слідчий просить Дукареліса знову пригадати ті останні дні перед зникненням. Чи він спостерігав щось дивне в її поведінці? Може... в неї був коханець? Робить наголос на останньому слові, спеціально розтягуючи склади. Останній тоне в запитальній інтонації. Дукареліс підводить голову й дивиться йому в очі. Погляд мутний, очі, налиті кров’ю, зараз луснуть капіляри й кров бризне тому просто в обличчя. Слідчий наполегливо чекає відповіді.

— Ні, у неї не було коханця. Не могло такого бути. — насилу видушує з себе тріснутим голосом Дукареліс.

—Пане Дукарелісе, спробуйте згадати знову ті дні. Нам потрібна ваша допомога!

19

Він побачив, як вона входить, вішає куртку на вішак і кидає сумочку на канапу. Відклав газету, вийняв з рота люльку й усміхнувся, коли вона блискавично чоломкнула його у вуста. Потім приготував щось нашвидку для пообіднього перекусу. На вустах ще відчувався смак її помади. Увечері, це була субота, вони вийшли посидіти в якомусь ресторанчику на Плаці разом із Апостолосом і Евантією. З Апостолосом їх пов’язувала багатолітня дружба, а крім неї — робота в тому самому університеті. Вони спитали про Ісмену. Дукареліс сказав, що та дуже активна на заняттях, колеги із Салонік у захваті від неї. Вони доклали багато сил, щоб змусити її лишитися й на магістерській програмі. Евантія жартома діймала його, мовляв, начувайся, яка магістерська, скоро поведеш її під вінець! «Як стрімко летить час!» — відповів він та замовк.

Він згадав, що його дружина замовила лише салат. Останнім часом вони вирішила посидіти на дієті й скинути кілька зайвих кіло, які назбиралися на стегнах. Апостолос із серйозним виглядом зізнався, що теж сидів на дієті — картопляній! Подиву не було меж. «Можеш їсти все, — пояснив він, — крім картоплі». Усі розсміялися. Завершити трапезу вирішили келихом портвейну Sandeman з долини Дору й мовчки сиділи, дивлячись, як місяць закочується за Акрополь.

— Така романтична атмосфера, що аж нудить! — прокоментував Дукареліс.

— Чого це? Що поганого в романтиці? — перепитав Апостолос.

Двадцять градусів у портвейні покращили їхній настрій. Вони почали всміхатися, гойдаючись на хвилях швидкоплинної нірвани. Дукареліс дивився на дружину, те, як вона пригублює вино, як краплини вина поблискують на її вустах, гармоніюючи з помадою, а довкола обличчя шириться якесь сяйво, схоже на німб.

— Йоргос, — іронічно почала вона, — колись був великим романтиком. Але останнім часом перетворився на жовчного циніка. Романтичним для нього є лише копирсання в могилах доісторичної доби.

Усі знов розсміялися, а друзі завважили, що вік ніколи не був перепоною для романтики.

— Усе нормально з моїм віком! — відбивався Дукареліс, а Апостолос парирував, що хто, хто не має перейматися через вік, так це його дружина. Вона зиркнула на нього своїм цим пронизливим поглядом, який збурив неприємні спогади в його пам’яті, які лише чекали на слушну нагоду.

Дукареліс пояснив їм, що для нього романтика справді була в розкопках на якомусь з егейських островів, коли сонце пече, а бриз куйовдить волосся, а ти весь день сидиш поміж викладених зі сланцю стін, оточений лаврами, виноградними лозами та кучерявими смоківницями. І їм не лишалося нічого іншого, як погодитися, що він таки романтична натура, хоч і корчить із себе твердосердого.

Наступного дня він сидів за робочим столом. Хоча було вже по обіді, та він сидів ще в піжамі й правив свою останню статтю про розкопки на Іраклії. У цей час задзвонив телефон. Слухавку зняла дружина. Вона думала, що це телефонує Ісмена із Салонік. Через кілька хвилин — човг, човг — і він, шаркаючи капцями по паркету, пішов до вітальні, щоб поговорити з дочкою. Почув дружинин сміх. А потім побачив її саму, залиту світлом недільного ранку, з розпущеним чорним волоссям, на якому грало сонце, ще більше виділяючи ніжні риси обличчя. Вона побачила його краєм ока і — так йому здалося — наче застукана зненацька, розгубилася й миттєво відновила самовладання. Її фігура нагадала йому те сяйво, яке він бачив довкола неї під час їхньої першої зустрічі.

— Йоргосе, — гукнула вона йому, — тобі телефонує Апостолос.

Він підійшов, узяв з рук слухавку, продовжуючи дивитися їй в очі. Зі слухавки вже лилися звичні Апостолосові жарти, «ну, ти ж учора не набрався, друже?» і т.д. Той телефонував, щоб розповісти йому анекдот про п’яничку. Дитина кличе матусю й каже, що тато сьогодні залив собі очі. «А як ти про це довідався, сонечко?» — питає та. «Він стоїть у ванній і голить дзеркало...» На тому боці дроту пролунав вибух розгонистого реготу. Він удав, що теж смієть­ся. І знову зачудовано глипнув на дружину.

20

— Так він зателефонував, просто щоб розповісти анекдот? — чує Дукареліс, як його запитує якийсь голос.

Він геть дезорієнтований. Хто це? Чий це голос? Внутрішній голос його сумління, що ввібрався в плоть та кров і, набувши вигляду незнайомого обличчя, тепер мучитиме його? На мить у свідомості Дукареліса спалахує божевільна думка, що його ув’язнили силоміць у якійсь історії, з якої він не може знайти вихід. Але хто, чорт забирай, здатний таке вчинити і з якою метою? Може, усе це — просто витвір його розбурханої уяви? Він перебуває в полоні оманливих чуттів? Якби він був хоча б героєм якогось роману, у нього стало б сил витримати все це! У романах завжди мріє пломінчик надії. Жили-поживали й добра наживали.

Голос наполягає: «Просто щоб розповісти анекдот, так?»

За останні дні Дукареліс відчув, що тоне, і рятунку нема. Вигрібаючи з виру, у який його затягав власний затьмарений розум, він спробував зібрати до купи закарбовані в пам’яті фрагменти. І от він вертається в актуальне теперішнє, у своє друге Я, у реальний світ, у цю вузеньку та убогу кімнатку. Навпроти сидить слідчий, що наполегливо чекає його відповіді, а також бажає хоч якось