Читати книгу - "Дофамінове покоління. Де межа між болем і задоволенням, Анна Лембке"

– Я довго грався зі своїм тілом. Більше мені не можна цього робити, – сказав Джейкоб. – Я повинен уникати усього, що може розважати мій залежний розум.

Категорійне самостримування обмежує споживання відповідного наркотику завдяки поділу дофаміну на різні категорії: те, що ми можемо дозволити собі споживати, і те, що не можемо. Подібний підхід допомагає уникати не лише власне наркотику, а й тригерів, котрі викликають непереборне бажання його вжити. Ця стратегія особливо корисна щодо тих речей (їжа, секс, смартфон), від яких не можна відмовитися повністю, але які можна застосовувати так, щоб це не шкодило здоров’ю.

Мій пацієнт Мітч мав залежність від ставок на спорт. До того часу, коли йому виповнилося 40 років, він втратив на азартних іграх мільйон доларів. Членство в організації «Анонімні гравці» стало важливою частиною його одужання. Завдяки цій спільноті Мітч дізнався, що мусить не лише уникати ставок на спорт – йому не можна також дивитися спортивні передачі по телебаченню, читати спортивну сторінку в газетах, відвідувати спортивні сайти та слухати спортивні радіопередачі. Він зателефонував у всі казино свого району й попросив внести його у список небажаних відвідувачів.

У накладенні заборони на самого себе є щось трагічне й зворушливе. Уникаючи інших речовин і моделей поведінки, крім улюбленого наркотику, Мітч зміг скористатися категорійним самостримуванням, аби знизити ризик повернення до ставок на спорт.

Приховування оголеного тіла (свого й чужого) було важливою частиною одужання Джейкоба. Прикривання тіла як спосіб звести до мінімуму ризик заборонених статевих зносин здавна був частиною багатьох культурних традицій, що зберігаються й досі. Ось що каже Коран про жіночу добропорядність: «Скажіть віруючим жінкам, щоб вони відводили погляд та ховали наготу... і нехай вони закривають шалями груди, не виставляючи напоказ свою красу».[81] Церква Ісуса Христа Святих останніх днів оприлюднила офіційні вимоги щодо скромного вбрання членів церкви, зокрема не радячи носити «короткі шорти й короткі спідниці, сорочки, що не прикривають живіт, а також одяг, що не закриває плечі або ж має глибокі вирізи спереду або ззаду».[82]

Категорійне самостримування не діє, якщо ми ненавмисно включаємо тригер у список прийнятних моделей поведінки. Такі помилки можна виправити шляхом розумового відсіювання на основі досвіду. Але що робити, коли змінюється сама категорія?

Давня американська традиція дотримання різноманітних дієт (наприклад, вегетаріанської, веганської, сироїдіння, безглютенової, дієти Аткінса, дієти «Зона», кетогенної, палеолітичної, грейпфрутової тощо) – це лише один з багатьох прикладів категорійного самостримування. Ми дотримуємося дієт з різних причин: медичних, етичних чи релігійних. Однак хоч би якою була причина, кінцева мета полягає у тому, аби обмежити доступ до певних категорій продуктів, що, зі свого боку, обмежує споживання.

Проте дієта як одна з форм категорійного самостримування опиняється під загрозою, коли з часом, під впливом ринкових сил змінюється сама категорія. Понад 15 % американських родин використовують безглютенові продукти.[83] Деякі люди дотримуються безглютенової дієти через целіакію – аутоімунне захворювання, за наявності якого споживання глютену призводить до ушкодження тонкого кишківника. Дедалі більше людей дотримуються безглютенової дієти, тому що це допомагає їм обмежити споживання висококалорійних вуглеводів, котрі мають низьку поживну цінність. Тож у чому проблема? У 2008‒2010 роках на ринку США з’явилось приблизно 3 тисячі нових безглютенових перекусів. Крім того, сьогодні хлібобулочні вироби є найприбутковішою категорією фасованих товарів на ринку безглютенових продуктів. У 2020 році вартість безглютенової продукції лише в США становила 10,3 мільйона доларів.

Безглютенова дієта, яка в минулому ефективно обмежувала споживання висококалорійних оброблених продуктів на зразок тістечок, печива, крекерів, пластівців, макаронів та піци, вже не виконує цього завдання. Для тих, хто застосовував безглютенову дієту, аби виключити з раціону саме глютен, це може бути хорошою новиною. Однак людям, котрі використовували безглютенові продукти, щоб обмежити вживання хліба, тістечок і печива, ця категорія більше не дає можливості досягти мети.

Еволюція безглютенової дієти ілюструє те, як спроби контролювати споживання відразу наражаються на протидію з боку сучасних ринкових сил – черговий приклад проблем, властивих дофаміновій економіці.

Ще одна стратегія застосування категорій для того, щоб обмежити споживання – возвеличити демонізоване.

З доісторичних часів люди зараховували психотропні наркотики до числа сакральних засобів, що повинні використовуватися під час релігійних церемоній, обрядів посвячення чи як ліки. У цьому контексті призначати подібні засоби могли лише священники, шамани та інші особи, котрі отримали спеціальну підготовку або наділені певними повноваженнями.

Протягом більш ніж 7 тисяч років галюциногени, відомі також як психоделіки (чарівні гриби, аяуаска, пейот), мали обрядове застосування у різних культурах. Проте у 1960-х галюциногени набули значного поширення й стали популярними серед учасників руху контркультури як рекреаційні наркотики. Відтоді шкода, якої завдають такі засоби, збільшилася у безліч разів, унаслідок чого наркотик LSD заборонили у більшості країн світу.

У наш час виник рух на користь повернення до застосування галюциногенів та інших психоделіків, але тільки у псевдосакральному контексті психотерапії з використанням психоделічних препаратів. Зараз психіатри й психологи, котрі мають спеціальну підготовку, призначають галюциногени та інші сильнодійні психотропні засоби (як-от псилоцибін, кетамін, екстезі) для лікування психічних розладів. Призначення обмеженої кількості доз (1–3 дози) психоделіків у поєднанні з великою кількістю сеансів психотерапії протягом багатьох тижнів стало сучасним еквівалентом шаманізму. Є сподівання на те, що якщо обмежити доступ до цих наркотиків, зробивши психіатрів при цьому своєрідними вартовими, то можна буде використовувати «містичні» властивості відповідних хімічних речовин (їхню здатність викликати відчуття єдності, трансцендентності часу, позитивного настрою й благоговіння) таким чином, щоб це не призводило до неправильного чи надмірного вживання або ж до вживання, що спричиняє залежність.

Утім, декому не потрібен ні шаман, ні психіатр, аби надати улюбленому наркотикові сакрального значення. Під час відомого так званого стенфордського зефірного експерименту принаймні одна дитина спромоглася зробити це самотужки.[84]

Стенфордський зефірний експеримент – це низка досліджень, проведених психологом Волтером Мішелем у кінці 1960-х у Стенфордському університеті з метою вивчення відкладеного задоволення. Дітям віком 3‒6 років пропонували зробити вибір між одною невеликою винагородою, отриманою негайно (скажімо, один шматочок зефіру), і двома маленькими винагородами (наприклад, два шматочки зефіру), якщо дитина зможе зачекати приблизно 15 хвилин (за відсутності дослідника), не з’ївши перший шматочок. Дослідники викладали зефір на тарілку, що стояла на столі в кімнаті, де не було більше нічого, що б