read-books.club » Публіцистика » Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук 📚 - Українською

Читати книгу - "Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук"

57
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Лексикон націоналіста та інші есеї" автора Микола Юрійович Рябчук. Жанр книги: Публіцистика / Наука, Освіта. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 21 22 23 ... 47
Перейти на сторінку:
пря­мі на­ща­д­ки коро­лі­вських родин.

Через п’ять років ми провели вдвох за роз­мовою понад годи­ну. Я намага­вся запи­сати інтерв’ю зі сла­вет­ним редактором, але він ставив мені більше запи­тань, ніж я йо­му: Украї­на ці­кави­ла йо­го в дев’яносто років не менше, аніж у сорок; нато­мість сам він ухи­ля­вся від тих запи­тань, ко­трі ці­кави­ли мене найду­ж­че. Зокрема, я так і не отри­мав пря­мої від­повіді, чо­му він не зважи­вся після 1989 року поверну­ти­ся на бать­кі­вщи­ну і пере­нести ту­ди ви­да­н­ня «Ку­льтури» — як це зроби­ли (без особли­во­го успі­ху), ска­жі­мо, ви­давці російсько­го «Конти­ненту» чи украї­нської «Су­ча­сності». Хоч, у принципі, я ро­зумію, що в дев’яносто років запізно почи­нати нове жи­т­тя і, по суті, новий жу­рнал; запізно входи­ти в мету­шню, звану конку­ренці­єю, і в тусовку, звану ку­льтурним про­цесом. Понад чо­ти­ри деся­ти­лі­т­тя «Ку­льтура» за­ймала­ся страте­гією польсько­го на­ціонально­го існува­н­ня, і бу­ло б те­пер не­прости­мим здрібні­н­ням для неї роз­поро­шу­вати­ся на незлі­чен­ні та­кти­чні про­бле­ми, гу­бля­чи свій авторитет­ний го­лос серед мету­шли­во­го бага­то­го­лос­ся новоча­сних польських масмедій. «Ку­льтура» бу­ла не ли­ше ді­ти­щем Ґє­дройця, а й йо­го жит­тє­вим проектом. Цей проект вели­кою мі­рою вдало­ся втіли­ти, тож «Ку­льтура» закономі­рно му­си­ла при­пи­ни­ти своє існува­н­ня зі сме­ртю Ґє­дройця.

Я зали­шив тоді на йо­го сто­лі кі­лька чи­сел ча­сопи­су «Кри­ти­ка», що йо­го ми роком рані­ше засну­вали у Киє­ві з профе­сором Джорджем Грабови­чем. Формально «Кри­ти­ка» взорувала­ся на аме­ри­канський три­ти­ж­невик «New York Review of Books», сут­нісно — на Ґє­дройцеву «Ку­льтуру». На цьо­му зв’язку Грабович наго­ло­шу­вав у своїй редакційній стат­ті на само­му поча­тку проекту; цю ду­ховну спорі­дненість «Кри­ти­ка» намага­є­ться під­три­му­вати й досі, не по­тураю­чи на­ціональним компле­ксам, фобіям і філі­ям, пле­каю­чи фа­ховий інтелектуа­льний рі­вень та від­повід­альне інтелектуа­льне середови­ще, і нама­цую­чи про­бле­ми, ко­трі ви­даю­ться найістот­ні­ши­ми для сьо­годні­шньої — і завтра­шньої — Украї­ни.

Мені ва­жко су­ди­ти про успішність цьо­го проекту, але, як і десять років то­му, я пере­конаний, що ко­ж­на на­ція му­сить мати власно­го Ґє­дройця і власну «Ку­льтуру» — принаймні в кри­ти­чні, «пере­хі­дні» мо­менти сво­го існува­н­ня. А го­ло­вне, навіть не маю­чи власно­го Ґє­дройця і власної «Ку­льтури», вона му­сить засвої­ти їхній дух, їхній етос — принаймні на рі­вні своїх інтелектуа­льних еліт.

4.

Ви­ступаю­чи не­що­давно з нагоди сторіч­чя Ґє­дройця [2006] перед київськи­ми жу­рналі­стами, я за­уважив раптом, що більшість із них не має уявле­н­ня ані хто та­кий Ґє­дройць, ані що та­ке пари­зька «Ку­льтура», ані, зре­штою, чим вони докорін­но зміни­ли польсько-украї­нські від­носи­ни. І я ри­зи­к­нув провести прості­шу і зроз­умілі­шу для них паралель.

Уявіть собі, сказав я, що в Росії з’явля­є­ться раптом авторитет­на по­стать рі­вня Сахарова чи Со­л­же­ні­ци­на, ко­тра має від­вагу сказати: «Друзі! Від­ки­нь­мо на­ші істори­чні мі­ти про “рус­сій Київ і “рус­скій” Крим, — досто­ту як украї­нці забу­ли вже про украї­нську” Ку­бань, “украї­нську” Хо­лмщи­ну й “украї­нську” Бе­рестей­щи­ну. Забу­дь­мо, справді, про Білу Русь, і Червону Русь, і Мо­лдавську, і Закавказьку, і Кон­станти­нопольську, і вся­ку іншу Русь . Обли­шмо ту “Русь”, усі її істори­чні “креси” у спокої, а займімося власне Росі­єю. Забе­рі­мо ху­тчій свої війська з Аб­ха­зії та

При­дністров’я і пере­стань­мо наре­шті не­проха­но захи­ща­ти своїх ві­ртуа­льних “спів­ві­тчи­зни­ків” у При­балти­ці, а подбаймо нато­мість про реальних спів­ві­тчи­зни­ків у власному Не­чорнозем’ї, Си­бі­рові та на Далекому Сході. Адже добрі стосу­нки з сусі­дами ку­ди ва­ж­ли­ві­ші від сумні­вної імперської вели­чі, та й не збу­дує­мо ми вільної, демократи­чної і шанованої в сві­ті Росії, без­угавно чу­ха­ю­чи істори­чні вавки і ля­каю­чи всіх довко­ла нападами анахроні­чної імперської мая­чні».

І уявіть, продовжу­вав я, що російський Ґе­дройць не ли­ше ска­же це — бо в Росії та­ки є ще лю­ди, здат­ні промови­ти поді­бні ре­чі, — а й створить авторитет­ний жу­рнал і згу­ртує довко­ла ньо­го чі­льних російських інтелектуа­лів, і залу­чить до ньо­го інтелектуа­лів украї­нських, ли­товських, польських, і зуміє вре­шті пере­конати в ра­ціональності своїх ідей більшість інтелі­гентських середовищ у своїй краї­ні, а від­так і більшість населе­н­ня.

А те­пер, сказав я на закі­нче­н­ня, зга­дайте ви­ступ польсько­го амбасадора на поча­тку ці­єї пресконфе­ренції. Це вже п’ятий польський посол за роки на­шої незале­ж­ності і, за­уваж­те, він, як і всі йо­го попередни­ки, при­стойно говорить по-украї­нськи. Мо­же, ви прига­дає­те ко­го-не­будь з російської амбасади, хто так само вва­жав би за по­трі­бне вияви­ти свою повагу до нас, до на­шої мови, до на­шої краї­ни. Ось вам маленький, зовсім маленький при­клад рі­зни­ці між краї­ною, ко­тра мала сво­го Ґє­дройця, і краї­ною, ко­тра, на превели­кий жаль, йо­го досі не має.

5.

На­ша краї­на поки що теж не має своєї «Ку­льтури» і сво­го Ґе­дройця. Це менш помі­т­но, бо, на ща­стя для се­бе і ре­шти сві­ту, вона не має ані імперської спад­щи­ни, ані ато­мних бомб та без­мі­рних запасів на­фти й га­зу, щоб ту спад­щи­ну пле­кати й під­три­му­вати. Але вона має чи­мало продуктів ті­єї спад­щи­ни — зокрема велетенські запаси гомосовє­ті­ку­са, ко­трий владарює ці­єю краї­ною і, за покі­рної згоди під­даних, нази­ває се­бе політи­чною, бізнесовою та вся­кою іншою, прости Господи, «елі­тою».

Я намага­ю­ся не ди­ви­ти­ся в телевізорі на ці само­вдоволе­ні пи­ки, по­збавле­ні про­блисків інтелекту і найменшо­го, схо­же, уявле­н­ня про якесь там право чи, тим більше, мораль. Але вони, на­че го­го­лі­вські свиня­чі ри­ла, з’явля­ю­ться у ні­чних ві­к­нах, і тоді особли­во гостро від­чу­ваєш, що власне ку­льтура є тим остан­нім крейдя­ним ко­лом, яке захи­щає нас від ці­єї совкової не­чи­сті.

Іноді мене тя­гне на пону­рі жа­рти і хоче­ться надісла­ти ко­ж­ному пред­ставни­кові ці­єї «елі­ти» примі­рник роз­дертої навпіл «Ку­льтури» — без об­кла­ди­нки і змісту. Хоча на­вряд чи вони зрозуміють си­м­волі­ку цьо­го же­сту. Що-що, а про­бле­му з туа­лет­ним папером вони вже для се­бе давно ви­рі­ши­ли.

2007

Украї­нський П’ят­ни­ця і два йо­го Робінзони

Кі­лька років то­му, намага­ю­чись поясни­ти інозем­цям особли­вості украї­нсько-російських взає­мин, я скори­стався мета­фори­чним образом Робінзона Крузо і П’ят­ни­ці, запози­че­ним із хресто­матійно­го ро­ману Деніеля Де­фо. Ко­ло­ніальні стосу­нки до­міну­ва­н­ня-під­ле­глості між ци­ми дво­ма персона­жа­ми забез­пе­чує конвенція, тоб­то мовча­зна згода обох сторін на саме та­кий тип стосу­нків. П’ят­ни­ця мовч­ки ви­знає ци­вілі­за­ційну ви­щість Робінзона і без­за­стереж­но скоря­є­ться йо­го авторитетові; Робін-зон, своєю чергою, патронує П’ят­ни­цю, опі­ку­є­ться ним і навіть по-своє­му йо­го лю­бить — як добро­го коня, собаку чи іншу до­ма­шню твари­ну.

Про­бле­ми почи­наю­ться, ко­ли П’ят­ни­ця раптом від­мовля­є­ться ви­знавати Робінзонову ви­щість і наполя­гає на рі­вності, на повазі до своєї мови й ку­льтури і, звичайно ж, на своє­му справж­ньо­му імені, замість то­го, яке вига­дав Робінзон задля власної зру­чності. Та­кий П’ят­ни­ця — пору­шник конвенції — втра­чає Робінзонову приязнь. Він стає у йо­го очах або бо­же­вільним, яко­го тре­ба лі­ку­вати, або ворохобни­ком, яко­го нале­жить ув’язни­ти. Саме так Російська, а згодом Совє­тська імперії боро­ли­ся з украї­нця­ми, ко­трі наполя­га­ли на то­му, що вони не хох­ли і не мало­роси, а та­ки Украї­нці. П’ят­ни­ця,

1 ... 21 22 23 ... 47
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук"