Читати книгу - "Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Через п’ять років ми провели вдвох за розмовою понад годину. Я намагався записати інтерв’ю зі славетним редактором, але він ставив мені більше запитань, ніж я йому: Україна цікавила його в дев’яносто років не менше, аніж у сорок; натомість сам він ухилявся від тих запитань, котрі цікавили мене найдужче. Зокрема, я так і не отримав прямої відповіді, чому він не зважився після 1989 року повернутися на батьківщину і перенести туди видання «Культури» — як це зробили (без особливого успіху), скажімо, видавці російського «Континенту» чи української «Сучасності». Хоч, у принципі, я розумію, що в дев’яносто років запізно починати нове життя і, по суті, новий журнал; запізно входити в метушню, звану конкуренцією, і в тусовку, звану культурним процесом. Понад чотири десятиліття «Культура» займалася стратегією польського національного існування, і було б тепер непростимим здрібнінням для неї розпорошуватися на незліченні тактичні проблеми, гублячи свій авторитетний голос серед метушливого багатоголосся новочасних польських масмедій. «Культура» була не лише дітищем Ґєдройця, а й його життєвим проектом. Цей проект великою мірою вдалося втілити, тож «Культура» закономірно мусила припинити своє існування зі смертю Ґєдройця.
Я залишив тоді на його столі кілька чисел часопису «Критика», що його ми роком раніше заснували у Києві з професором Джорджем Грабовичем. Формально «Критика» взорувалася на американський тритижневик «New York Review of Books», сутнісно — на Ґєдройцеву «Культуру». На цьому зв’язку Грабович наголошував у своїй редакційній статті на самому початку проекту; цю духовну спорідненість «Критика» намагається підтримувати й досі, не потураючи національним комплексам, фобіям і філіям, плекаючи фаховий інтелектуальний рівень та відповідальне інтелектуальне середовище, і намацуючи проблеми, котрі видаються найістотнішими для сьогоднішньої — і завтрашньої — України.
Мені важко судити про успішність цього проекту, але, як і десять років тому, я переконаний, що кожна нація мусить мати власного Ґєдройця і власну «Культуру» — принаймні в критичні, «перехідні» моменти свого існування. А головне, навіть не маючи власного Ґєдройця і власної «Культури», вона мусить засвоїти їхній дух, їхній етос — принаймні на рівні своїх інтелектуальних еліт.
4.
Виступаючи нещодавно з нагоди сторіччя Ґєдройця [2006] перед київськими журналістами, я зауважив раптом, що більшість із них не має уявлення ані хто такий Ґєдройць, ані що таке паризька «Культура», ані, зрештою, чим вони докорінно змінили польсько-українські відносини. І я ризикнув провести простішу і зрозумілішу для них паралель.
Уявіть собі, сказав я, що в Росії з’являється раптом авторитетна постать рівня Сахарова чи Солженіцина, котра має відвагу сказати: «Друзі! Відкиньмо наші історичні міти про “руссій Київ і “русскій” Крим, — достоту як українці забули вже про українську” Кубань, “українську” Холмщину й “українську” Берестейщину. Забудьмо, справді, про Білу Русь, і Червону Русь, і Молдавську, і Закавказьку, і Константинопольську, і всяку іншу Русь . Облишмо ту “Русь”, усі її історичні “креси” у спокої, а займімося власне Росією. Заберімо хутчій свої війська з Абхазії та
Придністров’я і перестаньмо нарешті непрохано захищати своїх віртуальних “співвітчизників” у Прибалтиці, а подбаймо натомість про реальних співвітчизників у власному Нечорнозем’ї, Сибірові та на Далекому Сході. Адже добрі стосунки з сусідами куди важливіші від сумнівної імперської величі, та й не збудуємо ми вільної, демократичної і шанованої в світі Росії, безугавно чухаючи історичні вавки і лякаючи всіх довкола нападами анахронічної імперської маячні».
І уявіть, продовжував я, що російський Ґедройць не лише скаже це — бо в Росії таки є ще люди, здатні промовити подібні речі, — а й створить авторитетний журнал і згуртує довкола нього чільних російських інтелектуалів, і залучить до нього інтелектуалів українських, литовських, польських, і зуміє врешті переконати в раціональності своїх ідей більшість інтелігентських середовищ у своїй країні, а відтак і більшість населення.
А тепер, сказав я на закінчення, згадайте виступ польського амбасадора на початку цієї пресконференції. Це вже п’ятий польський посол за роки нашої незалежності і, зауважте, він, як і всі його попередники, пристойно говорить по-українськи. Може, ви пригадаєте кого-небудь з російської амбасади, хто так само вважав би за потрібне виявити свою повагу до нас, до нашої мови, до нашої країни. Ось вам маленький, зовсім маленький приклад різниці між країною, котра мала свого Ґєдройця, і країною, котра, на превеликий жаль, його досі не має.
5.
Наша країна поки що теж не має своєї «Культури» і свого Ґедройця. Це менш помітно, бо, на щастя для себе і решти світу, вона не має ані імперської спадщини, ані атомних бомб та безмірних запасів нафти й газу, щоб ту спадщину плекати й підтримувати. Але вона має чимало продуктів тієї спадщини — зокрема велетенські запаси гомосовєтікуса, котрий владарює цією країною і, за покірної згоди підданих, називає себе політичною, бізнесовою та всякою іншою, прости Господи, «елітою».
Я намагаюся не дивитися в телевізорі на ці самовдоволені пики, позбавлені проблисків інтелекту і найменшого, схоже, уявлення про якесь там право чи, тим більше, мораль. Але вони, наче гоголівські свинячі рила, з’являються у нічних вікнах, і тоді особливо гостро відчуваєш, що власне культура є тим останнім крейдяним колом, яке захищає нас від цієї совкової нечисті.
Іноді мене тягне на понурі жарти і хочеться надіслати кожному представникові цієї «еліти» примірник роздертої навпіл «Культури» — без обкладинки і змісту. Хоча навряд чи вони зрозуміють символіку цього жесту. Що-що, а проблему з туалетним папером вони вже для себе давно вирішили.
2007
Український П’ятниця і два його Робінзони
Кілька років тому, намагаючись пояснити іноземцям особливості українсько-російських взаємин, я скористався метафоричним образом Робінзона Крузо і П’ятниці, запозиченим із хрестоматійного роману Деніеля Дефо. Колоніальні стосунки домінування-підлеглості між цими двома персонажами забезпечує конвенція, тобто мовчазна згода обох сторін на саме такий тип стосунків. П’ятниця мовчки визнає цивілізаційну вищість Робінзона і беззастережно скоряється його авторитетові; Робін-зон, своєю чергою, патронує П’ятницю, опікується ним і навіть по-своєму його любить — як доброго коня, собаку чи іншу домашню тварину.
Проблеми починаються, коли П’ятниця раптом відмовляється визнавати Робінзонову вищість і наполягає на рівності, на повазі до своєї мови й культури і, звичайно ж, на своєму справжньому імені, замість того, яке вигадав Робінзон задля власної зручності. Такий П’ятниця — порушник конвенції — втрачає Робінзонову приязнь. Він стає у його очах або божевільним, якого треба лікувати, або ворохобником, якого належить ув’язнити. Саме так Російська, а згодом Совєтська імперії боролися з українцями, котрі наполягали на тому, що вони не хохли і не малороси, а таки Українці. П’ятниця,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук», після закриття браузера.