Читати книгу - "Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
2011
З культурою й без
1.
1989 року, у розпалі перестройки, совєти вперше випустили мене до Польщі. То був березень, уночі ще стояли морози, але вдень було сонячно, сніг топився, пахло весною, ми чалапали з друзями по багнистих калюжах, намагаючись встигнути скрізь — на дискусію у ПЕН-клубі, на зустріч із Яцеком Куронем у його помешканні, на виставу за п’єсою Гавела, котрий саме тоді відбував черговий термін у чеській в’язниці. Мої польські колеги намагались мене максимально навантажити враженнями й книжками, і я завантажувався як міг.
Ситуація в Польщі, як і в СССР, була непевною. «Солідарність» вела нелегкі переговори з комуністичним режимом про вільні вибори та, відповідно, перерозподіл влади. В Україні, за прикладом прибалтійських республік і тієї ж таки польської «Солідарності», починали створювати Народний рух на підтримку перебудови. Гласність начебто щодня розширювала простір довколишньої свободи, проте щодня ця свобода мала гіркуватий присмак минущості. Передчуття кінця, якого-небудь понурого ГКЧП, переслідувало в ті роки багатьох із нас — і, як з’ясувалося, небезпідставно.
Я скуповував польські книжки і часописи з таким самим завзяттям, із яким передплачував в Україні всі підряд «прогресивні» видання — від московського «Нового мира» чи «Огонька» до якої-небудь івано-франківської «Галичини» чи естонської «Советской молодежи». У Варшаві самвидав продавали на кожному кроці, а найбільше — при брамі університету. Його кількість, а часом і якість вражали. Фахівці стверджують, що наприкінці 80-х польський самвидав («drugi obieg») за асортиментом, а деколи й за тиражами створював поважну конкуренцію офіційним виданням.
Серед кільканадцяти кілограмів літератури, яку я допер із Варшави до Києва, не бракувало, зрозуміло, й паризької «Культури» — у кишеньковому, спеціально призначеному на нелегальний «експорт», форматі. Не скажу, однак, що «Культура» була моїм найбільшим тогочасним враженням. Польські самвидавні часописи — “Krytyka”, “Oboz”, “ABC”, “Czas kultury” — видавались мені живішими, автентичнішими; навіть той дешевий газетний папір, на якому їх друкували, відбивав, здавалося, дух епохи й символічно перегукувався з тим, що ми робили чи намірялися робити в Україні.
Втім, моїм найбільшим улюбленцем у ті роки став польський часопис “Res Publica” — блискуче, на мою тогочасну думку, поєднання актуальної проблематики й високого інтелектуального рівня. «Республіку» видавали легально — вона була чи не першим незалежним часописом, який дозволили комуністи (не рахуючи, звісно, католицьких видань, що їх комуністи не наважились заборонити навіть у сталінські часи). Легальність мала свою ціну — чимало матеріалів у “Res Publica” виходили з купюрами: польська цензура, на відміну від совєтської, мусила пояснювати причину скорочень, тож на місці вилучених фрагментів редакція ставила квадратні дужки й уміщувала в них посилання на статтю і параграф закону, згідно з яким робили конфіскацію. Найчастіше вилучали фрагменти з критикою на адресу СССР, Росії, комунізму, компартії. Проте скорочення, у певному сенсі, були не менш промовисті від самих текстів.
«Культура» на цьому тлі виглядала дещо сухуватою, відстороненою і надто «діаспорною». Лише згодом я зрозумів, що все розмаїття польського самвидаву, його енергія, пафос, його переважно ліберально-демократична постава, увага до меншин, симпатія до сусідів на сході, його етос походять великою мірою з Ґєдройцевої «Культури», котра понад сорок років просочувалася нелегально до Польщі, формуючи тамтешнє опозиційне мислення, дискурс, коло обговорюваних проблем, візію минулого і майбутнього.
2.
За рік чи два я став не лише читачем, а й постійним отримувачем «Культури», причому трапилося це в дещо курйозний спосіб. Я працював тоді у журналі «Всесвіт», котрий ділив перший поверх будинку на Кірова, 34 (тепер — Грушевського) із журналом «Вітчизна» — чільним, як тоді вважалося, часописом Спілки письменників. «Вітчизна» чомусь, на відміну від «Всесвіту», регулярно отримувала «Культуру», хоч я й досі не певен, чи там хто-небудь умів читати по-польськи або й узагалі знав латинську абетку.
За совєтських часів цензура ретельно перевіряла поштові надходження до громадян, проте була значно поблажливішою щодо установ. Творчі спілки, редакції, бібліотеки, науково-дослідні інститути могли, у принципі, отримувати з-за кордону різноманітну літературу за умови, що мають сейф чи спеціальне приміщення для її зберігання, а також офіційний перелік осіб, допущених до цієї літератури та відповідальних за її збереження. Саме на це й розраховували, вочевидь, редакції деяких закордонних видань, зокрема й «Культури», сподіваючись бодай так проникнути за «залізну завісу» — хоч би й до обмеженого кола читачів.
Ми мали у «Всесвіті» такий сейф і чимало цікавих видань у ньому та й поза ним, бо ж ніхто особливо не переймався засекречуванням найновіших романів Джозефа Геллера чи Курта
Воннеґута. Я не мав офіційного доступу до того сейфу, бо не підписав паперу, який зобов’язував би не розголошувати зміст прочитаного. Жартома я пояснював, що не вмію тримати язика за зубами і готовий за чаркою вибовкати що завгодно. Проте завдяки колегам я отримував із сейфу все, що хотів.
На «Культуру» я натрапив у туалеті, точніше — на її сторінки, акуратно роздерті навпіл і таким чином приготовані до вжитку: хороший формат, та й папір досить якісний як на країну, де звикли обходитися без туалетного паперу, як і багато без чого іншого. Журнал був без обкладинки й без змісту, але я впізнав його за шрифтами, за версткою, зрештою, за іменами авторів. Я забрав його залишки і зберігаю досі в конверті із символічним написом: КУЛЬТУРА. Хоч годилося б, мабуть, пояснити докладніше: «Що робить з Культурою наша Вітчизна».
Навчений трохи життєвим досвідом, я не побіг до начальства влаштовувати скандал, бо знаю, що всі проблеми слід вирішувати або на найвищому, або на найнижчому рівні, але ніколи — на проміжному. Тому я зразу подався до секретарки і, вступивши з нею в злочинну змову, за допомогою невибагливих корупційних дій, домовився, що «Культура» з поштової скриньки «Вітчизни» потраплятиме щомісяця просто до мене — цілком помилково, бо ж хто його в біса розбере на конверті ту кляту латинку!..
3.
Я так і не наважився оповісти цю історію Єжи Ґєдройцю, хоча зустрічався з ним двічі в Мезон-Лафіт — восени 93-го та влітку 98-го. Першого разу, втім, це було радше музейне відвідування: ми приїхали до нього цілою групою — кільканадцять осіб, ледь не всі учасники польсько-української конференції у Ліллі, — висловити свою шану метрові й вислухати його напучення. Нічого особливо з тодішніх розмов не запам’яталося, проте запам’ятався маєстатичний спокій господаря, його будинку, його садиби; він, здавалося, випромінював велич — але без жодної пихи, зарозумілості, хизування; так, припускаю, мусили виглядати старожитні мудреці чи, можливо, правдиві аристократи,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук», після закриття браузера.