read-books.club » Сучасна проза » Викрадач тіней 📚 - Українською

Читати книгу - "Викрадач тіней"

180
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Викрадач тіней" автора Марк Леві. Жанр книги: Сучасна проза / Фентезі / Фантастика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 21 22 23 ... 44
Перейти на сторінку:
тобі вдалося? — запитала Софі. — Троє психіатрів випробували все, щоб його розговорити, а ти провів із ним усього кілька хвилин у садку й зумів…

Я надто втомився, щоб дати їй логічне пояснення, яке вона хотіла почути. Софі вимагала раціонального пояснення, а саме його в мене зараз і не було. Слова почали злітати з моїх уст мимоволі, ніби якась невидима сила примушувала мене говорити вголос те, у чому я ще нікому, навіть собі, не зізнавався.

— Хлопчик мені нічого не казав, про хворобу розповіла мені його тінь.

Раптом в очах Софі я побачив той самий розпач, що й у мами, там, на горищі.

Вона кілька хвилин мовчала, а потім встала.

— Справжньому коханню між нами завадить зовсім не навчання, — сказала вона зі слізьми в голосі. — Щільний розклад — лише відмовка. Справжня причина в тому, що ти мені недостатньо довіряєш.

— Можливо, річ справді в довірі, інакше ти мені повірила б.

Софі нічого не сказала й пішла. Я почекав кілька секунд, і тоненький голосок десь глибоко в мені назвав мене йолопом. Я кинувся її наздоганяти.

— Мені поталанило, ось і все, я зумів поставити йому правильні запитання. Я покопався у власному дитинстві, спитав у нього, чи втрачав він друга, розпитав про батьків і поступово доскіпався до кролика, треба лише відшукати підхід… Просто поталанило, мені тут нічим пишатися. Чому ти так цим переймаєшся, адже він уже одужує! А це найважливіше, чи не так?

— Я годинами сиділа біля цього хлопчика й не чула, щоб він говорив, а ти хочеш мене переконати, що за кілька хвилин випитав у нього про все його життя?

Я ще ніколи не бачив, щоб Софі так гнівалася.

Я пригорнув її до себе й не помітив, як наші тіні сплелися.

«У мене немає жодного хисту, я цілковита нездара, викладачі завжди мені про це казали. Для батька я була небажаною дочкою; він завжди хотів хлопчика. Я ніколи не була гарною — то надто худорлявою, то надто товстою, гарно вчилася, але не була найкращою в класі… Батько жодного разу мене не похвалив. Ніщо в мені йому не подобалося».

Таке прошепотіла мені тінь Софі, і це зблизило мене з нею. Я взяв її за руку.

— Ходи зі мною, я тобі відкрию таємницю.

Софі пішла зі мною до тополі. Ми лягли на траву в прохолодному затінку.

— Мій батько пішов від нас із мамою однієї суботи, коли я повернувся після покарання, яке заробив у перший же день нового навчального року. Він чекав на мене в кухні, щоб повідомити про свій намір. Усе дитинство я картав себе за те, що був не таким сином, заради якого йому захотілося б лишитися з нами. Цілими ночами я думав про те, якої помилки припустився, чим міг так його розчарувати. Весь час я думав, що якби був блискучим учнем, яким він міг би пишатися, він би мене не покинув. Я знав, що він покохав іншу жінку, але винним уважав себе. Бо таке мордування було єдиним способом боротися зі страхом забути його обличчя, єдиним способом пам’ятати, що він колись був, що я такий самий, як усі інші в нашому класі, і що в мене теж є батько.

— Чому ти кажеш це мені саме зараз?

— Ти ж хотіла, щоб ми були відвертими? Адже й ти сахаєшся, якщо щось виходить з-під контролю, усамітнюєшся, коли гадаєш, що зазнала невдачі. Я це кажу тобі тепер, бо є не лише слова, щоб почути те, чого інша людина не може сказати. Твій малий пацієнт помирав від самотності, не знаючи, як їй зарадити, він сам перетворився на тінь. Розгадку підказала його сумовитість.

Софі опустила очі.

— У мене завжди були непорозуміння з батьком, — зізналася вона.

Я нічого не відказав. Софі схилила голову мені на груди, й деякий час ми сиділи мовчки. Я слухав щебет кропив’янок у нас над головами, вони ніби дорікали мені за недостатню відвертість, тож я сконцентрував усю мужність і вирішив іти до кінця.

— Я був би радий, якби в мене з моїм батьком були хоч якісь стосунки, навіть тертя. Якщо надто суворий батько не розуміє, що таке щастя, це ще не означає, що його дочка має торувати його ж шлях. Коли твій батько захворіє, він сповна оцінить твою професію. Твоя пропозиція щодо омлета залишається в силі?

* * *

Софіїного маленького пацієнта так і не виписали з лікарні. Через п’ять днів після того, як він почав сам їсти, з’явилися ускладнення, і його знову довелося перевести на штучне харчування. Однієї ночі в нього стався крововилив у кишківнику, реаніматори зробили все, що могли, але врятувати його не вдалося. Про його смерть батькам повідомила Софі. Звичайно, це мав робити черговий інтерн, але коли батьки зайшли до палати, вона там сиділа сама біля спорожнілого ліжка.

Я про це дізнався в обідню перерву, в садку. До мене підійшла Софі; неможливо було дібрати слів, щоб її втішити. Я міцно обійняв її. Мені не давала спокою та розмова з Фернштейном у коридорі клініки. Я не зміг вилікувати, не зміг розрадити, мені хотілося б постукати до нього в кабінет і попросити допомогти, але так не роблять.

До нас підійшла дівчинка, яка грала в класики. Вона була вражена нашою розпукою. До саду увійшла її мати, сіла на лавку й покликала її. Дівчинка востаннє поглянула на нас, перш ніж побігти до неї. Мати поклала на лавку картонну коробку. Дівчинка розв’язала стрічку й витягла звідти шоколадний батончик, мати дістала заварне тістечко.

— На вихідні не записуйся на жодне чергування, — сказав я, — поїдемо далеко звідси.

Розділ 5

Мама зустрічала нас на вокзалі. Я, як міг, заспокоював Софі, марно переконуючи всю дорогу, що їй нічого боятися, але вона просто панікувала перед зустріччю з мамою. Вона весь час поправляла зачіску, а коли не обсмикувала светра, розгладжувала рукою спідницю.

Уперше я побачив її не у звичних штанях. Від тієї дрібки жіночності їй було не по собі: Софі звикла до хлопчачого стилю і з останніх сил чіплялася за нього.

Мама делікатно спершу обійняла її, а вже потім поцілувала мене.

Я зауважив, що вона купила собі невеличкого автомобіля, ненового й непоказного, але вже встигла його настільки полюбити, що навіть дала ім’я. Моя мама любила давати імена речам. Якось я застав її за тим, що вона бажала доброго дня чайникові, який ретельно витирала,

1 ... 21 22 23 ... 44
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Викрадач тіней», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Викрадач тіней"