Читати книгу - "ВДВ (Великий Дружній Велетень), Роальд Даль"

— Не будь така хвилюшлива, — відказав ВДВ. — Для мене це крихітливий стрибунець. Звичайна дурницяцька.

— Ну, тоді вперед!— прошепотіла Софія.

ВДВ стрімголов зірвався з місця, перетнув парк

і перед самою огорожею, що відмежовувала його від вулиці, відштовхнувся від землі. Одним гігантським стрибком він високо злетів над Гайд-парк-корнером і м’яко, наче кіт, приземлився на тротуарі з протилежного боку.

— Ви просто супермолодець! — прошепотіла Софія. — А тепер якнайшвидше перестрибуйте через цей мур!

Прямо перед ними, відразу за тротуаром, здіймався високий цегляний мур, увінчаний страхітливими залізними списами. ВДВ хутко присів, а тоді підстрибнув і легко перескочив мур.

— Ми вже тут! — схвильовано прошепотіла Софія. — У королівському саду!

Палац 

— Бамбулясно! — прошепотів Великий Дружній Велетень. — Невже це правда?

— Палац — перед нами, — прошепотіла у відповідь Софія.

Десь за сто метрів від них, за високими деревами, охайними галявинами і чепурними клумбами у темряві вимальовувалися масивні обриси палацу. Він був білокам’яний. Його розміри вразили навіть ВДВ.

— Але ж тут, мабуть, сто соноспалень! — розгубився він.

— Думаю, не менше, — погодилася Софія.

— Тоді я пропалий, — забідкався ВДВ. — Як я знайду соноспальню кроволеви?

— Давайте підійдемо ближче й подивимось, — порадила Софія.

ВДВ ковзнув поміж дерев. Зненацька він різко зупинився і його величезне вухо, в якому сиділа Софія, закрутилося як навіжене.

— Ой, обережно! — прошепотіла Софія. — Я зараз випаду звідси!

— Тссс! — прошепотів у відповідь ВДВ. — Я щось чувати!

Він заховався за кущами і завмер, тільки його вухо не переставало обертатися. Софія мусила міцно триматися, щоб не вилетіти з нього. ВДВ показав на просвіт між кущами, де на відстані з півсотні метрів вона побачила чоловіка, який неспішно перетинав галявину зі сторожовим собакою на повідку.

ВДВ стояв непорушно, мов камінь. Софія теж завмерла. Чоловік з собакою пройшли далі і зникли в темряві.

— Ти казати, що в саду немає солдукатів, — прошепотів ВДВ.

— То не був солдат, — пояснила Софія. — Це якийсь сторож. Нам треба бути уважнішими.

— А я й не надто себе хвилювати, — сказав ВДВ. — Мої вухастики чувати навіть те, як хтось дихає на тому боці саду.

— А скоро вже почне світати? — пошепки поцікавилася Софія.

— Дуже-байдуже скоро, — відповів ВДВ. — Нам треба мерщійно ховатися!

Він знову майнув садом, і Софія ще раз пораділа, як він уміло розчиняється поміж тіней. ВДВ рухався абсолютно безшумно, навіть коли його ноги торкалися гравію.

Неочікувано вони наблизилися впритул до заднього фасаду величезного палацу. Голова ВДВ опинилася на одному рівні з вікнами верхніх поверхів, тож Софія, сидячи в його вусі, добре все бачила. Усі вікна на цьому поверсі були щільно зашторені. Ніде не горіло світло. Здалини долинав приглушений гул машин, що проїжджали Гайд-парк-корнером.

ВДВ зупинився і приклав вільне вухо до найближчого вікна.

— Ні, — прошепотів він.

— А що ви хочете почути? — пошепки спитала Софія.

— Дихання, — відповів ВДВ. — Я можу визначити за диханням, хто це — чоловікець чи жінка. Тут бути чоловікець. Він трохи хропіти.

ВДВ майнув далі, припадаючи височенним худим тілом у чорному плащі до стіни палацу. Зупинився біля наступного вікна і прислухався.

— Ні, — знову прошепотів вій і пішов далі.

— І ця кімната порожнява, — повідомив ВДВ.

Він прислухався ще до кількох вікон, але знову лише заперечно хитав головою і йшов далі.

Коли ж він наблизився до вікна в самому центрі палацу, то прислухався і залишився на місці.

— Хо-хо, — прошепотів він. — Тут спати леді.

Софія відчула, як по її спині пробігли мурашки.

— Але хто це? — прошепотіла вона.

ВДВ приклав пальця до вуст, прохаючи тиші. Він просунув руку через відкрите вікно й легенько відхилив штори.

Помаранчеве сяйво нічного неба над Лондоном проникло в кімнату й освітило мерехтливим відблиском стіни. Це була велика гарна кімната. З коштовним килимом. Позолоченими кріслами. Туалетним столиком. Ліжком. На подушці було видно голову сплячої жінки.

Софія раптом усвідомила, що дивиться на обличчя, котре багато разів бачила на поштових марках, монетах і в газетах.

На якийсь час їй просто відняло мову.

— Це вона? — запитав ВДВ.

— Так, — прошепотіла у відповідь Софія.

ВДВ не гаяв часу. Насамперед він дуже обережно підняв нижню фрамугу великого вікна. У цьому ВДВ був експертом. Упродовж багатьох років він відчиняв тисячі вікон для того, аби вдмухувати сни в дитячі спальні. Деякі вікна застрягали. Деякі хиталися. Деякі рипіли. Він з превеликою втіхою виявив, що вікно королеви ковзнуло вгору м’яко, як по маслу. ВДВ підняв раму якомога вище, щоб залишити місце для Софії, а тоді знову засунув штори.

Після цього він вийняв з вуха Софію і посадив її на підвіконні так, що її ноги опинилися в спальні, але були затулені шторами.

— Тепер дивися не впади, — прошепотів ВДВ. — Міцно тримай себе обома руками за підвіконницю.

Софія так і зробила.

Було літо, і ночі в Лондоні не були холодні, але не забувайте, що Софія мала на собі тільки тоненьку нічну сорочку. Вона віддала б що завгодно за халатик, і не тільки для того, щоб зігрітися, а й для того, щоб приховати білизну сорочки від пильних очей сторожів у саду.

ВДВ вибрав з кишені скляну банку і відкрутив покришку. Потім вкрай обережно перелив безцінний сон у широкий край сурми, просунув її крізь штори глибоко в кімнату — туди, де мало бути ліжко, набрав повні груди повітря, надув щоки і — пуф! — щосили дмухнув.

Після цього дуже-дуже обережно, наче термометр, витяг сурму з кімнати.

— Ти там нормальново сидіти? — запитав він пошепки.

— Так, — ледь чутно відповіла Софія.

Їй було дуже страшно, але вона рішуче налаштувалася не виказувати свого страху і подивилася через плече вниз. Земля була далеко-далеко. Краще не падати.

— Коли почне діяти сон? — спитала вона пошепки.

— Інодіколи потрібна година, іноді меншіше, — відповів ВДВ. — Деякі сони швидкі, а деякі поволіші. Але врешті-решіток він обов’язково подіє.

Софія промовчала.

— Я буду чекати в саду, — прошепотів ВДВ. — Коли я бути потрібний, ти мене поклич і я примчу