Читати книгу - "Я бачу, вас цікавить пітьма"

— Йо-ке-ле-мене! — Науменко здивовано подивився на допотопну «нокію», що її допіру витягнув із кишені. — Сів, кажись. На морозі так рєзко сідає…

— Рєзко сідає в нього! А я рєзко піднявся з тьощиного дня народження й побіг Захара шукать!

— То він не тут? — Науменко знову повертів головою. — Ну… Павло Борисович.

— Якби він був тут, ми б уже до твоєї довбешки проводи підключали, я тобі точно кажу! А так — тільки до буков, бачиш? На, сам йому об’ясняй! Він так кричить, аж у мене зуби болять.

— Непрактичні шкарбани, — заздро сказав Науменко, глянувши на замшеві черевики дільничного. — Не для нашого снігу…

Він узяв його лопухоподібний смартфон і нерішуче здійняв пальця над прізвищем мера в переліку дзвінків. Але натиснути не наважувався. Враз вітер геть ущух, і те, що через площу до них брела самотня постать, стало очевидно для всіх.

— Хто це ще… — ні до кого не звертаючись пробурмотів Захар і короткозоро примружився.

Віхола здійнялася знову, цілком огорнувши далеку тінь сніговим серпанком, але дільничний і пожежник продовжували невідривно вдивлятися крізь хурделицю. А коли вітер знову вщух, обидва здригнулися: засніжена фігура уже була за кілька кроків.

— Йо-майо! — скрикнув Науменко. — Арсен! Ти б хоч помахав здалеку!

— А ти кого ждеш? — понуро озвався Арсен.

Це був мускулястий хлопець із важким, наче вилитим із чавуну, поглядом. В опущених кутиках його очей ніби зачаївся невимовлений біль. І ще в них була глибина. Утім, аж ніяк не та поетична, яку знаходять у поглядах мислителів, ні. В Арсенових очах була ота бездонна порожнеча океанських западин — вбивча, густа пітьма. Кутики губ викривлені донизу в гримасі презирства до світу, а чорна щетина, що не зникала навіть у ті дні, коли він брав до рук станок для гоління, увиразнювала запалі щоки і робила зовнішність іще непривітнішою. Одначе багатьом дівчатам подобалося в ньому саме це — Арсен видавався небезпечним.

— Він, по ходу, Борисовича жде! — весело пояснив Субота. — Чуть у штани оце не наклав, поняв?

Дільничний реготнув, та Арсен перевів на нього погляд, і той одразу заткнувся й набурмосився.

— Він до обох вас не додзвонився, — мовив Арсен, і тон його не віщував нічого доброго.

— Нє-нє! Я пошті зразу передзвонив! — заметушився Субота. — Це Захар у нас отлічився! Дзвони давай, Захар!

— Дзвони, — кивнув Арсен.

— О-хо-хо-хох… — зітхнув Науменко і підніс телефон до вуха. — Що ж маленьким я не здох…

І вирячився в порожнечу, слухаючи гудки. Раптом Науменко ледь помітно смикнувся і його очі розширилися — йому здалося, наче щось ворушиться в снігу — велике, як чималий собака, воно дивно погойдувалося зовсім недалечко від них. Утім, крізь снігову пелену оце темне щось заледве можна було роздивитися, й Науменко щосили вчепився в нього поглядом. Може, й не ворушилося… Субота й Арсен свердлили його очима.

Ще хвилька, й вони б теж озирнулися подивитися, на що той вирячився, аж тут у слухавці клацнуло — і пролунав владний, соковитий баритон:

— Слухаю.

Немов утративши цікавість до всього, крім розмови, Науменко обернувся до провулку спиною, затуляючись ліктем од вітру, щоб не задувало.

— Пал-Борисчу… Телефон сів… Нам часік іще! Там із комунікацією в людей проблеми. Електрик у нас, правду говоря…

Науменко затнувся на півслові, й завмер, роззявивши рота, тільки час до часу кивав і самими лише губами безгучно проказував «поняв».

— О-хо-хо-хох… — ще раз промимрив Науменко в трубку, і нервово відкашлявся. — Може, ще хоч минут зо двадцять їм дать, бо ж… А… Поняв… Як є, так і включимо, я поняв… О-хо-хо-хох… Зараз!

Відірвавшись від слухавки, Науменко гаркнув на робітників:

— Включай, шо є! Людина не може пів ночі ждать!

Один із них покірливо поплентався до літер і, присівши за ними, заходився длубатися з комунікаціями. Другий почав завзято заперечувати, енергійно жестикулюючи.

— Врубай, кажу! — погрозливо гаркнув Арсен, і сперечальник замовк.

Науменко нервово озирнувся на мерові вікна в одній із п’ятиповерхівок. «Певно, дивиться зараз… — подумав він. — Крізь хурделицю, ясно, ані собачої матері не бачить, але дивиться, це точно».

Усі напружено втупилися в темні літери. Якби вбивця мав гарантію, що всі витріщатимуться так бодай секунд п’ятнадцять, він би встиг. Підбіг би до неї просто в усіх за спинами й угамував би назавжди єдиним швидким ударом…

Той, за літерами, чимсь клацнув. Усі затамували дух… Напис залишився темним. За їхніми спинами Христина зуміла зіп’ястися на коліна. Вона б ніколи не спромоглася на це, якби не маленька дівчинка в катакомбах.

Якби вона не була пташкою вівсянкою. Якби не Звір, що неодмінно повернеться по її пташенятко. І вона підвелася. Неймовірно, але вона підвелася на повен зріст, і тепер їй навіть не потрібно було йти. Достатньо встояти, і хтось неминуче помітить її — скривавлену дівчину посеред площі. Ось короткий, ніби неусвідомлений погляд через плече кинув Науменко… Та Христина, мабуть, не потрапила в його поле зору. Інакше не можна пояснити те, що він знову відвернувся. Либонь, подумав про мера, який стоїть зараз біля вікна з телефоном коло вуха. Науменко нервово лигнув і мимоволі вдихнув. Минуло ще кілька тягучих секунд. Христина не рухалася, боячись, що як ступить, то впаде. І тоді вже не підведеться. Нарешті смачно вилаявся електрик і ще раз чимсь клацнув. Пролунав ледь чутний електричний тріскіт, і літери спалахнули яскравим неоновим світінням.

Усі випросталися. Навіть той, хто був Звіром, забув на мить про все, він роззявив рота і вирячився на літери.

На площі крізь білу снігову запону ядучо-червоним сяяв здоровецький напис:

«Я [сердечко] БУСЬКІВ _АД».

Кілька секунд усі мовчки дивилися. Науменко мимоволі потягнувся рукою до чола в несвідомому бажанні перехреститися. Субота кинув розгублений погляд на Арсена. Смартфон у Науменковій руці порушив тишу перший, вибухнувши тирадою брудної лайки.

— Борисоч… — забелькотів очунялий Науменко, але цієї миті вітер швиргонув йому в очі жменю дрібного снігового борошна, й він машинально відвернувся.

І побачив Христину.

Мертвотно бліда, в патьоках темної крові, вона стояла за якихось п’ять кроків. Завірюха біснувалася між ними білою мережаною фіранкою. Начальнику пожежної станції здалося, що дівчина намагається закричати, та лиш безпорадно відкриває рота. Зрозуміти, чи це справді так, чи річ у його перепудженій уяві, Науменко не встиг — із різким тріскотом електричного розряду площа занурилася в імлу.

Цієї миті обидві камери, що витріщалися на площу байдужим електронним поглядом, осліпли. Вони працювали й далі, та бачили саму лише чорну снігову пітьму.

Очі Звіра теж мали б нічого не розрізняти, крім пурпурних плям, що танцювали перед ними, та він чудово знав, у якому напрямку шукати. А вже за кілька секунд — адаптувався саме на стільки, щоб роздивитися в мороці дівочу постать.

Ні він, ні дівчина з відважним серцем пташки вівсянки, не знали, що маленька особлива дівчинка в каменярнях, тікаючи тоді від Звіра, впала і зомліла. Ось чому, стоячи за кілька ступників од неї, Звір так і не почув ані кроків, ані судомного, переляканого дихання. Якби він наздогнав Христину трошечки раніше… Якби встиг повернутися у своє павуче лігво і знову пішов із ліхтариком у той бік, де, непритомна, лежала маленька Надя…

Та саме тієї миті, коли