Читати книгу - "Віщі сестри, Террі Пратчетт"

— Що скажеш? — спитав він. — Твій народ добряче знається на магії — принаймні так кажуть. Що ти з ним зробив? 

— Пане, він весь час крутиться біля сцени. Цілком природно, що він усього цього нахапався, — невпевнено промовив Г’юл. 

Вітолер нахилився. 

— Ти справді так думаєш? 

— Я думаю тільки про те, що він узяв мою писанину, надав їй звучання і вклав її мені через вуха просто в серце, — просто відповів гном. — Я думаю про те, що чув голос, який проник крізь грубе тіло слів і виразив те, що я хотів, але не вмів сказати. 

Він спокійно поглянув у почервоніле обличчя Вітолера й додав: 

— Можливо, це в нього від батька. 

— Але… 

— І хто знає, на що здатні відьми? 

Вітолер відчув на своїй долоні пальці дружини. Коли, збентежений й сердитий, він випростався, вона поцілувала його під потилицею. 

— Не муч себе, — сказала вона. — Хіба все не на краще? Твій син продекламував своє перше слово. 

Настала весна, а екс-король Веренц так і не знайшов упокоєння. Він понуро блукав замком, шукаючи, як вирватися з кам’яних обіймів його стін. 

При цьому він намагався не перетинатися з іншими привидами. 

Шампот був трохи надокучливий, але ще стерпний. А от від Близнюків Веренц забирався подалі, щойно побачивши, що вони рука об руку шкандибають назустріч опівнічними коридорами — ходяче нагадування про злочин, чорний навіть як порівняти з усіма жахами царевбивчих практик. 

Крім того, був ще Троглодит Неприкаяний — одягнений у хутряну стегнову пов’язку хирлявий предок людей, який опинився тут просто тому, що замок звели на місці його поховання. Пральнею періодично з добра-дива з гуркотом пролітала колісниця, в якій стояла й несамовито верещала якась жінка. А кухня… 

Якось, попри всі застереження старого Шампота, Веренц не витримав і звабився запахами, що струменіли з широкої, високої й спекотної печери, яка правила замку за кухню та бійню водночас. Він не бував тут з дитинства. Королі та кухні зазвичай одне одному якось не пасують. 

Так от, ця кухня була повна привидів. Але це не були привиди людей. Це не були навіть людиноподібні привиди. 

Це були привиди оленів. Волів. Кролів, фазанів, куріпок, овець, свиней. Це були навіть якісь бліді округлі плями, неприємно подібні до привидів устриць. Приміщення було настільки заповнене ними, що вони перетиналися й зливалися, перетворюючись на моторошну, мовчазну, примарну мішанину з шерсті, зубів та рогів. Деякі з привидів помітили Веренца, і його накрила какофонія чудернацьких голосів з примарним відтінком металу. Крізь привидів байдуже проходили туди-сюди шеф-кухар та його помічники, заклопотані приготуванням вегетаріанської ковбаси. 

На півхвилини Веренц закляк на місці, після чого чкурнув геть, шкодуючи, що більше не має справжнього шлунка і не може застромити собі два пальці в рот на сорок років углиб та вивергнути все, що з’їв за цей час. 

Спокою він шукав у стайнях. Його любі хорти скавучали й шкреблися у двері, збентежені його майже відчутною, але незримою присутністю. 

Зараз же він вештався Довгою галереєю (о, як він ненавидів цю назву тепер!), і запилені портрети давно померлих королів дивилися на нього крізь напівморок. Він ставився би до них прихильніше, якби його не дратувало постійне торохтіння голосів деяких із них то в тому, то в іншому приміщенні замку. 

Веренц поставив собі дві після життєві мети. Перша була — вирватися з замку та знайти сина; друга — помститися герцогу. Тільки не вбиваючи його, навіть якби вдалося знайти спосіб: провести вічність, слухаючи хихотіння цього ідіота, видавалося жахливим навіть у його нинішньому становищі. 

Він присів на лаву під портретом королеви Бемері (670–722), чиї жорсткуваті, та все ж відносно привабливі риси потішили б його куди більше, якби цього ж ранку він не зустрів її, коли вона проходила крізь стіну. 

Сам Веренц намагався уникати ходіння крізь стіни. Навіть померши, чоловік повинен зберігати гідність. 

Раптом він відчув, що хтось за ним спостерігає. Веренц обернувся. 

У дверному отворі сидів кіт і вивчав його єдиним примруженим оком. 

Кіт був сіро-крапчастий і дуже гладкий. Ні. Він був велетенський. На ньому було стільки шрамів, що він нагадував вкритий шерстю здоровенний кулак. Вуха на вигляд були парою продірявлених пнів, око — яскраво-жовтою щілиною в світ нетутешнього зла, хвіст вигинався туди й сюди серією знаків питання. 

Почувши, що у леді Шельметь є маленька біла кішечка, Ґрібо завітав із візитом ввічливості. 

Веренц ніколи не бачив тварини з настільки розбійницькою зовнішністю. Коли кіт перевальцем підійшов і спробував потертися об його ноги, король не опирався. Мурчання кота було подібне до гуркотіння водоспаду. 

— Ну, ну, — невпевнено сказав король. Він простягнув руку і спробував почухати потвору між обірваними вухами. Приємно було зустріти когось (крім інших привидів), хто міг його бачити. До того ж Веренц чітко відчував, що Ґрібо — дуже незвичайний кіт. 

Коти, що мешкали в замку, як правило, ділилися на розніжених кімнатних тваринок та пласковухих завсідників кухонь і стаєнь, в цілому подібних до гризунів, якими вони харчувалися. А от цей кіт явно, як то кажуть, «гуляв сам по собі». Звісно, таке враження справляють усі коти — але замість традиційної котячої самозаглибленості, яке ці створіння видають за потаємне знання, від Ґрібо струмував чистої води інтелект. Також від нього струмував запах. Цей запах міг би повалити стіну або спричинити нежить у дохлої лисиці. 

Тримати такого кота могли представники — точніше, представниці — лише однієї професії. 

Король спробував присісти навпочіпки й відчув, що повільно поринає в підлогу. Він зосередився і сплив на поверхню. Веренц розумів, що варто тільки призвичаїтися до реалій потойбіччя — і всі надії втрачено. 

Смерть сказав: близькі родичі та Ті, Хто Може Бачити Сутність Речей. Що перших, що других у замку було негусто. Герцог підпадав під першу категорію, але через постійну заклопотаність собою був здатен Бачити Сутність Речей не краще за морквину. Щодо другої категорії, то тут можна було згадати хіба що кухаря та блазня. Але кухар цілими днями сумував у коморі через те, що йому не дозволяли готувати нічого кривавішого за пастернак, а блазень перетворився на такий вузол напружених нервів, що Веренц зрештою відмовився від спроб достукатися до його свідомості. 

Отже, відьми. Якщо вже відьми не можуть Бачити Суті Речей, то він, король Веренц, є просто подихом вітру. Йому потрібно, щоб до замку завітала яка-небудь відьма. А вже тоді… 

У нього був план. Ні, більше: в нього був План. Він обдумував його не один місяць. Все одно йому не було чого робити, окрім як думати. Щодо цього Смерть мав рацію: все, що лишалося привидам — це думки. Й хоча аналітичне мислення, в цілому, не було притаманне Веренцові, відсутність тіла, яке могло б відволікати його тілесними потребами, відчиняла двері до світу думання. Раніше він ніколи не складав Планів — принаймні розгорнутіших за «Давайте зацькуємо і вб’ємо якого-небудь звіра». Та тепер План був — і перед королем сидів та умивався язиком ключовий елемент цього Плану. 

— Киць-киць, котику, — спробував Веренц. Кіт обдарував його пронизливим жовтим поглядом. 

— Коте, — поспішно виправився Веренц