Читати книгу - "Скорботна п'ятниця"

Ана Хулія принесла їй води, щоб вона заспокоїлась.

— Знаєш, що він сказав? Що дядька Рамона збираються провезти на одному з карнавальних возів. Це було б жахливо, Ано Хуліє, жахливо для нас, для мами, для нього. А може, він сказав це в гарячці…

— Розумієш, — Ана Хулія виплеснула решту води зі склянки, з якої її сестра відпила зо два ковтки, — в цім є якась правда, але…

— Яке там «але»! Якщо це правда, то ми повинні цьому запобігти.

— За-по-біг-ти, — проскандувала Ана Хулія. — Треба відверто поговорити з Трояно.

— Як же я йому скажу? Що він у маренні вибовкав?

— А отак, дурненька, як ти кажеш мені, і не інакше.

— Я дала мамі слово, що нічого йому не скажу.

— А мама чула?

— Вона була зі мною, а потім вийшла по ліки. У нього від ліків підскочила температура, він почав марити й лежить без тями. Якби знати кого-небудь з комітету…

— Флювія досить близька приятелька одного студента-медика. Тільки ж ні: як може Флювія звернутися до нього з цією справою, не знаючи, чи її знайомий — член комісії, що відає тими возами?

— A-а, то є така комісія?

— Так, комітет призначив комісію, що займається виключно возами.

— А в цій комісії немає твоїх знайомих?

Ана Хулія мовчала. І її темно-бурштинові очі прикрились повіками.

— Здається, є… один знайомий.

— Ти повинна з ним поговорити, вблагати його, і якщо він зможе зробити щоб дядька Рамона не було на возі, то для нього будуть відчинені двері нашого дому.

Якусь хвилю обидві мовчали. Потому Грела докинула:

— Але Трояно про все це — ані слова! Присягаєшся?

— Святим богом присягаюся.

— Зійшлися посекретничати? — мовила, ставши в дверях, Флювія.

— Нарада чарівних квіток, — почувся голос Рікардо Тантаніса, що прийшов провідати хворого Трояно.

— Пам’ятаєш, — мовив Трояно, щойно Рікардо переступив поріг, — ти якось говорив про те, якою буде моя могила. — Донья Софія, що й досі сиділа край ліжка, мало не кинулася до сина, ладна затулити йому рота долонею, подушкою, рушником і взагалі будь-чим. — Не лякайся, мамо, а ти, Флювіє, подай Рікардо стільця, нехай сяде.

— Тільки, бога ради, не говори про могили. — Через ці слова доньї Софії та знаки, що йому робив Тантаніс очима, хворий перестав розводитись про свою могилу, але мав намір повернутися до цієї теми, і не тому, що йому дуже подобалося говорити про свою смерть, — його мати сказала правду, йому не личило бути хворим, — а тому, що йому сподобалося сказане колись приятелем і він хотів би, щоб його рідні теж почули, який має бути пам’ятник над його прахом, — великий камінь, з якого ніби виходять люди із смолоскипами, заступами, плугами, молотками, кувалдами, газетами, снопами, серпами, розбитими кайданами («Це все твої ідеї», — сказала б Грела).

— Як іде підготовка до карнавалу? — спитала Флювія.

— Рікардо, мабуть, приніс новини, — висловив здогад Трояно.

— Жодної. Знаю те, що знають усі.

— А що знають члени підготовчого комітету? — з притиском спитала Флювія, дивлячись просто в очі Рікардо.

— Абсолютно нічого. Раніше в мене були знайомі в підготовчому комітеті, але цього року я навіть не знаю, хто до нього входить. Хай скаже Трояно. — І показав на хворого.

— Люди багато чого говорять…

— Люди, люди, — втрутилася донья Софія, випередивши Флювію, яка збиралася щось сказати, — то все хлопці та дівчата й вирішують: мовляв, буде так або так.

— Ні, мамо, мої викладачі — не хлопці та дівчата, але й вони говорять про маніфестацію — так вони називають свято. І найкраще в ньому — карнавал.

— А от і ні, — озвався Трояно. — Адже правда, скажи? — спитав він, повертаючись до Рікардо. — Карнавал — це дурощі, а демонстрація — річ серйозна.

— Гаразд, — мовила донья Софія, — хлопцям треба погомоніти. Прийшли не до нас, а до хворого.

— Так, так, до хворого, — повторила Флювія, виходячи слідом за матір’ю.

Коли вони лишилися самі, Трояно, приклавши пальця до вуст, показав, щоб Рікардо мовчав.

— Причини двері, та добре, — мовив він, — і підходь ближче, не бійся: малярія так не передається. Сядь ось тут, край ліжка. Треба говорити тихо, бо жінки завжди вештаються поблизу. В тебе немає сестер, а в мене, старий, їх аж три, і кожна страх яка допитлива та цікава. Хочуть усе знати про демонстрацію, про карнавал. Ну, то що нового в комітеті?

— На порядку денному бойова пісня студентів. Чув?

— Ні. Розкажи.

— Чиряк і Блощиця мають доручення. Кожен принесе свою.

— Бойова пісня, кажеш?

— Так, гімн.

— Браво! Мені подобається ця ідея.

— Цього року її співатимуть, піднімаючи прапор. Якщо встигнуть написати.

— А як посувається справа з возами?

— Призначено комісію. Я теж у ній.

— А мене в яку комісію записали?

— По збиранню фондів, старий: у тебе є до цього хист, і всі багачі — твої друзі. Тому хоч-не-хоч, а ти не маєш права хворіти.

— Завтра думаю встати. За цей час я не брався за науку, кодекси так і лежать нечитані, а найстрашніший із них — військовий. Чув такий старий прокльон: «Щоб тебе трясця вхопила»? А я додам: «І бодай тобі довелося вивчати військовий кодекс».

Рікардо запалив сигарету.

— Тобі не даю: ти куриш вишукані.

— У мене є, дякую. Що ти мені можеш дати, то це вогню. — І розпачливим тоном додав: — Дожився, не годен навіть сірника запалити: не можу тернути об коробку, хай йому біс!

— Якщо хочеш, я тобі залишу запальничку, хоча тобі й не варто було б курити.

— Кого ти бачив. Що говорять? Що робиться на вулиці? Мені цікаво знати, хто в якій комісії.

— Сама тільки фауна, старий. Попосмієшся, як скажу. Весь тваринний світ. У декоративній комісії — Ескобар — Мавпа, Сагастуме — Кішка, Леаль — Жаба, Ларіо — Індик та інша звірина.

Трояно сміявся, повторюючи:

— Мавпа… кішка… жаба… індик…

— У фейєрверковій комісії: Моралес — Щипавка, Естевес — Тритон, Лопес — Птах, Перес — Жеребець, Бенітес— Пума.

— А Змія не ввели?

— Як це не ввели: без нього вода не посвятиться, адже він приятель усіх піротехніків. А в бенкетній комісії двоє кривляк.

— Треба ж комусь іти з побожним виглядом, молячись і перебираючи чотки.

— Так, перебираючи чотки і б’ючи себе в груди.

— А хто випускатиме «І не введи нас у спокусу…»?

— У цій комісії залишився ти — отже, ти тепер у двох комісіях, — а також Вальє — Баламут. Блоха і…

— Тепер ми трохи загнуздаємо медиків, старий. А то животіють серед усяких там органів, гнійників, проносів і пишуть казна-що.

— Буває й дотепно.

— А