Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"

— Messieurs, aux trois derniers![11]

І ось першу з тих трьох ставок він програв, другу теж, а третю, останню, таки виграв! Цок-цок-цок — і дванадцять!

— Моє число відповіло мені! Відповіло! — запевняв чоловік, і очі його сяяли радістю.

Правда, за день він майже всі гроші витратив, так що для останньої ставки лишилося зовсім мало, отож мізерний виграш нічого не поправив. Та яке це має значення, коли число дванадцять відповіло йому!

Слухаючи запальну балаканину горе-гравця, я пригадав чотиривірш свого дивакуватого вчителя і наставника Циркуля. Після того як з нашого будинку довелося винести все майно, Циркулеві зшитки з його віршами і каламбурами потрапили до бібліотеки. Я продекламував:

Я вередливу закликав Фортуну

Прийти давно і до мого порога.

І ось вона нарешті в гості суне.

Але яка вона — о Господи! — убога.

Чоловік обхопив голову обома руками, і його лице перекривила страдницька гримаса. Спочатку я дивився на нього з подивом, а далі з тривогою:

— Що з вами? — спитав я занепокоєно.

— Нічого. Я просто сміюся, — відповів чоловік.

Ось як він сміявся! У нього несамовито боліла голова, так боліла, що навіть легенький сміх був нестерпний.

От і спробуйте закохатися в число дванадцять!

Перед тим як випробувати долю (хоч ніяких ілюзій у мене й не було), я вирішив трохи оговтатись. Спостерігаючи гру, завважив, що вона не така складна, як собі уявляв, прочитавши брошурку.

Посеред столу на зеленому пронумерованому полі була закріплена рулетка. Гравці — чоловіки й жінки, молоді й старі — сиділи і стояли довкола й готувалися викладати гроші на жовті номери квадратів — хто більшу купку, хто меншу. Усі страшенно нервували. Ті, що не змогли чи не схотіли протовпитися до столу, називали круп’є номери й кольори, на які вони збиралися ставити, і круп’є напрочуд моторно розкладав лопаткою ставки за їхніми вказівками. Потім западала тиша, напружена й тривожна тиша, аж наче тремтлива від затамованих пристрастей. Її переривали час від часу тільки монотонні вигуки круп’є:

— Messieurs, faites vos jeux![12]

А біля інших столів такі ж монотонні й ліниві голоси повідомляли:

— Le jeu est fait. Rien ne va plus[13].

Насамкінець круп’є кидав кульку на рулетку:

Так, так, так…

Усі погляди впиналися в ту кульку. Найрізноманітніші почуття можна було прочитати в очах гравців: тривожне чекання, зухвалий виклик, нестерпну муку, шалений страх. Ті, що стояли позаду, перегиналися через стільці, аби ще раз перевірити свої ставки перед тим, як лопатка круп'є зніме їх.

Ось кулька падає на якусь цифру, і круп’є сонним голосом проказує звичну фразу, оголошуючи номер, що виграв, колір.

Я ризикнув поставити маленьку суму в першому залі за столом зліва. Назвав навмання цифру двадцять п’ять і з усмішкою стежив за підступною кулькою, відчуваючи якийсь навдивовижу незвичний холодок у животі.

Кулька нарешті зупинилася:

— Vingt-cinq, rouge, impair et passe![14] — повідомив круп’є.

Виграв! Я вже простягнув був руку, щоб забрати свою прибільшену купку, як тут зненацька якийсь синьйор, високого зросту, з могутніми, але занадто похилими плечима, над якими стриміла маленька плосколоба голова з довгим прилизаним на потилиці білясто-сивуватим волоссям і такими ж вусами та золотими окулярами на горбатому носі, безцеремонно відштовхнув мене і загріб собі мої гроші.

Своєю убогою французькою мовою я ввічливо зауважив йому, що він помилився — ясна річ, випадково…

Це був німець і розмовляв французькою ще гірше, ніж я, але накинувся на мене, мов лютий лев, і кричав, що це я сам помилився, а гроші, без жодного сумніву, його.

Я ошелешено роззирнувся: ніхто й слова не промовив, навіть мій сусіда мовчав, хоча добре бачив, як я поставив ті кілька монет на двадцять п’ять. Тоді я глянув на круп’є. Він стояв, як і всі інші, нерухомо і байдуже, ніби статуя.

«Он воно що! — подумав я і спокійно пішов, забравши зі столу решту своїх монеток, які був відклав для наступної ставки. — Існує, значить, і такий спосіб pour gagner à la roulette[15], хоч він і не описаний у моїй брошурці. Здається, цей спосіб найпевніший!»

Проте доля, не знаю вже, з якою таємною метою, побажала врочисто й незабутньо спростувати мої висновки.

Я підійшов до іншого столу, де грали на великі суми. Спочатку довго розглядав людей, які там сиділи й стояли. Більшість із них були поважні пани в чорних фраках, серед них я нагледів кількох дам. Якісь вони, ті гравці, непевні — здалося мені. Надто ж один білявий чоловічок, що в нього великі блакитні очі помережані червоними прожилками й оторочені довгими, майже білими віями, спочатку викликав у мене підозру: зодягнений у фрак, але ж дуже помітно, що не звик носити його. Мені закортіло поглянути, як чоловічок поводиться під час гри. Він поставив багато і програв, однак у розпач не вкинувся, а знову зробив велику ставку. Ясно — цей на мої дрібняки не зазіхне. Хоч я вже один раз, як то кажуть, обпікся, та все ж таки стало соромно всіх підозрювати: люди цілими пригорщами геть без страху кидають золото й срібло, мов пісок, а я потерпаю над своєю злиденною дрібкою.

Мою увагу привернув блідий, наче віск, юнак з великим моноклем у лівому оці. Він дуже старався прибрати байдужого вигляду: сидів розвалькувато, мляво, ніби сонний, виймав з кишені штанів золоті монети, зневажливо клав навмання на будь-який номер і, не дивлячись на рулетку, поскубував свої ледь висіяні вусики, аж поки кулька зупинялася. Тоді питав у сусіди, програв він чи ні.

Програвав він весь час.

Його сусіда, років сорока, надзвичайно елегантний худорлявий синьйор з довгою тонкою шиєю, жвавими чорними очима й густим смолянистим волоссям, зачесаним назад, щоразу з явною втіхою відповідав ствердно. Сам він інколи вигравав.

Я присусідився до повновидого синьйора, такого смаглявого, аж наче присмаленого. Волосся в нього було сивувате з попелясто-сірим відтінком, а кучерява борідка ще зовсім чорна. Він ніби пашів силою й здоров’ям, але здавалося, що прудкий біг кульки викликає в нього ядуху, так надривно той чоловік хрипів. Люди оберталися й дивились на нього, та він рідко це помічав, а помітивши, на якусь мить замовкав, роззирався навколо з нервовою усмішкою, тоді знову починав хрипіти і не міг заспокоїтись, аж поки кулька не попадала на цифру.