Читати книгу - "Ноктюрни, Кадзуо Ісігуро"

Емілі сиділа, якось наполовину відвернувшись від мене, і досить довго мовчала. А тоді Сара Вон затягнула свою пречудову, хоча, либонь, усе ж таки надто повільну версію «Квітня у Парижі», й Емілі аж стрепенулася, ніби співачка покликала її на ім’я. Відтак обернулася і похитала головою.

— Я все ніяк не спам’ятаюся: як же це так, що ти більше не слухаєш цієї музики? Ми ж колись крутили всі ці записи. На тому маленькому програвачі, його подарувала мені мама перед тим, як я вступила в університет. Як ти міг отак просто взяти і забути?

Я підвівся і підійшов зі склянкою в руці до великих скляних дверей, що вели на терасу. Дивлячись крізь них, я раптом збагнув, що на очах у мене сльози. Тож я відчинив двері й вийшов назовні, аби там потай від Емілі втерти собі очі; втім, вона йшла крок у крок за мною, тож, може, щось і помітила, не знаю.

Вечір видався навдивовижу теплий, а слідом за нами на терасу випливла і Сара Вон у супроводі свого оркестру. Зорі були тепер ще яскравіші, а навколо й далі мерехтіли вогники у вікнах, зливаючись із нічним небом удалині.

— Люблю цю пісню, — мовила Емілі. — Ти, певне, і її забув. Але навіть якщо це так, то танцювати під неї ти ж усе одно можеш, правда?

— Думаю, так.

— Будемо тут наче Фред Астер і Джинджер Роджерс.

— Авжеж.

Ми поставили склянки з вином на кам’яний столик і стали до танцю. Танцювали не надто зграбно — знай стукалися колінами, — але я притискав Емілі до себе і відчував текстуру її одягу, її волосся та шкіру. У ці хвилини я знову мимохіть звернув увагу на те, як сильно вона погладшала.

— Маєш рацію, Реймонде, — тихенько сказала Емілі мені у вухо. — Чарлі хороший. Нам треба помиритися.

— Так, треба.

— Ти — добрий друг, Реймонде. Що б ми без тебе робили?

— Я радий, якщо так. Бо ж ні на що інше я особливо не годжуся. Насправді пуття з мене жодного, чесно.

Емілі різко шарпнула мене за плече.

— Не кажи такого, — прошепотіла вона. — Ніколи так не говори. — І за мить повторила ще раз: — Ти — добрий друг, Реймонде.

То був «Квітень у Парижі», версія 1954-го року у виконанні Сари Вон, партію труби виконував Кліффорд Браун. Тож я знав, що це довга пісня, не менше восьми хвилин. І це мене тішило, бо я знав також, що після того, як запис добіжить кінця, ми більше не танцюватимемо, а повернемося в дім і візьмемося до ягнятини. Поза тим, судячи з усього, Емілі могла й передумати і вирішити, що мій учинок з її записником не такий уже й безневинний. Хіба можна було тут мати у чомусь певність? Та ще принаймні кілька хвилин ми були у безпеці і далі танцювали під зоряним небом.

Молверн-Гіллз

Ту весну я провів у Лондоні, і, хоч не все задумане вдалося здійснити, загалом то була переміна вельми приємна. Та тиждень минав за тижнем, надходило літо, і мене поступово знову почав охоплювати звичний неспокій. По-перше, я остерігався випадково зіткнутися ще з кимось із колишніх приятелів по університету, і це скидалося вже на легку параною. Коли я блукав Камден-тауном або порпався у величезних вест-ендських крамницях у покладах компакт-дисків, на які все одно не мав грошей, надто часто мені стрічався хтось із них — і тут-таки заходився розпитувати про мої справи після того, як я покинув університет і вирушив «на пошуки слави й удачі». Не те щоб я бентежився, розповідаючи, як мені ведеться. Просто, за дуже небагатьма винятками, нікому з них не до снаги було збагнути, успішним чи не дуже був для мене той чи інший місяць на тому чи іншому етапі мого життя.

Як я вже сказав, кожної поставленої перед собою цілі я не досягнув, але ж і цілі ці мали характер радше довготерміновий. Поза тим, усі ті прослуховування, навіть найбільш невдалі, давали мені безцінний досвід. Майже щоразу я міг з них щось для себе почерпнути, дізнатися щось про лондонську сцену чи про музичний бізнес загалом.

Деякі прослуховування були організовані дуже професійно. Ти приходив на якийсь колишній склад чи у перебудований гараж, де менеджер — часом цю роль брала на себе подруга когось із членів гурту — записував твоє ім’я, просив трохи зачекати, пропонував чаю, а тут-таки за стіною то гриміла, то стихала гучна музика: там відбувалася репетиція. Здебільш, утім, усе проходило набагато хаотичніше. Насправді, побачивши на власні очі, як підходить до справи переважна більшість гуртів, ти починав розуміти, чому вся музична сцена у Лондоні опинилася за крок від повного краху. Знов і знов тобі доводилося крокувати повз ряди однотипних будинків десь у передмісті, тягнути свою акустичну гітару догори сходами і заходити до затхлої квартири, де на підлозі валялася купа матраців і спальних мішків, а музиканти знай щось бурмотіли собі під ніс і опускали погляд, коли ти пробував його перехопити. Ти грав і співав, вони дивилися на тебе порожніми очима, аж доки хтось урешті клав усьому край словами на кшталт: «Ну, гаразд... Дякуємо, звісно, але це не зовсім наш жанр».

Невдовзі я з’ясував: під час прослуховувань ці хлопці трималися зазвичай якось сором’язливо чи й узагалі ніяковіли, та якщо потім розговорити їх на якісь інші теми, поводилися вже набагато розкутіше. Власне тоді я й збирав усілякі корисні відомості: де розташовані цікаві клуби, наприклад, або назви інших гуртів, яким потрібен гітарист. Часом це могла бути просто підказка про новий концертний номер, який варто подивитися. Одне слово, я ніколи не йшов геть із порожніми руками.

Загалом моя гра на гітарі всім подобалася, а багато хто казав, що бек-вокаліст з мене вийшов би непоганий. Незабаром виявилося, одначе, що є два чинники, які працюють проти мене. Перший полягав у тому, що я не мав належного обладнання. Багатьом гуртам потрібна була людина з електрогітарою, підсилювачами, колонками, бажано на колесах, готова відразу вписатися у концертний графік. Я ж був на своїх двох і з паршивою акустичною гітарою. Тож хоч яке враження справляли мої відчуття ритму та