Читати книгу - "Ноктюрни, Кадзуо Ісігуро"

почвалав назад у вітальню. Там, звісно, панував той самий безлад, але братися до прибирання у мене тепер уже зовсім не було сили. Тож натомість я ліг на канапу і втупився у стелю. За якийсь час до кімнати ввійшла Емілі. Я подумав, що вона йде у передпокій, але потім побачив її у дальньому куті, схилену над аудіоапаратурою. Уже за кілька секунд вітальню заполонили буйні гітарні акорди та звуки духових інструментів, що наводили на думку про блюз, а ще — голос Сари Вон, яка співала «Коханця».

Мені враз полегшало на душі, накотилася хвиля спокою. Киваючи головою у такт повільному ритму, я заплющив очі й пригадав, як багато років тому в кімнаті при коледжі, де тоді жила Емілі, ми з нею понад годину сперечалися, чи справді Біллі Голідей завжди виконувала цю пісню краще, ніж Сара Вон.

Емілі торкнулася мого плеча і подала мені склянку червоного вина. Поверх ділового костюма вона пов’язала фартух з оборками, в руці теж тримала склянку, а тепер сіла на протилежному краю канапи, у мене в ногах, і ковтнула вина. Потім натиснула кнопку на пульті, музика зазвучала трохи тихіше.

— Жахливий був день, — мовила вона. — Не лише на роботі, хоча там справді повний хаос. На додачу ще й від’їзд Чарлі, і взагалі... Не думай, ніби мені не боляче: взяв і поїхав за кордон, а ми ж так і не помирилися. Ну, й насамкінець ти тут береш і геть пускаєшся берега. — На цих словах вона глибоко зітхнула.

— Та ні, Емілі, не все так кепсько. Для початку, Чарлі тільки про тебе й думає. А щодо мене, то зі мною все добре. Направду добре.

— Бридня.

— Ні, чесно, в мене жодних проблем...

— Я не про тебе, а про те, що Чарлі начебто про мене думає.

— А, розумію... Ну, якщо ти вважаєш, що це бридня, то ти ще в житті сильніше не помилялася. Насправді Чарлі тепер кохає тебе більше, ніж будь-коли, кажу тобі.

— Реймонде, а тобі звідки знати?

— Я знаю, бо... Ну, по-перше, він сам так чи інакше про це говорив, коли ми сиділи в ресторані. А навіть якби й не говорив, то це ж видно. Слухай, Емілі, я в курсі, що між вами зараз усе не зовсім просто. Але ти мусиш тримати в голові найважливіше. А найважливіше — це те, що він і далі дуже тебе любить.

Вона знову зітхнула.

— Знаєш, я не слухала цього запису вже хтозна-скільки. Через Чарлі. Варто поставити якусь таку музику, як він одразу починає скиглити.

Кілька секунд ми мовчали і просто слухали Сару Вон. Потім, коли почалася інструментальна пауза, Емілі озвалася:

— Тобі, Реймонде, здається, більше до вподоби та інша версія, де лише фортепіано і бас.

Я не відповів, лише підсунувся трохи вище, щоб зручніше було попивати вино.

— Закладаюся, — продовжувала вона, — та інша версія подобається тобі більше, хіба ні?

— Ну-у, — протягнув я, — не знаю... Як по правді, то іншої версії я й не пам’ятаю.

Я відчув, як Емілі засовалася на своєму краю канапи.

— Ти що, жартуєш?

— Кумедно, знаєш, але я всього цього тепер майже не слухаю. Уже й позабував дуже багато. Не скажу навіть напевне, що то за пісня. — Я злегка усміхнувся, але усмішка вийшла, мабуть, не надто природною.

— Та що ти таке кажеш! — У її голосі почулося зненацька роздратування. — Це ж просто сміх та й годі! Не міг ти цього забути, хіба що тобі лоботомію зробили.

— Ну... Багато років минуло. Все змінюється.

— Що ти кажеш! — Тепер уже в її тоні звучали нотки справжньої паніки. — Не може все змінитися аж так.

Мені конче треба було змінити тему розмови, і я сказав:

— Шкода, що в тебе на роботі така запарка.

Емілі не звернула на ці мої слова ані найменшої уваги.

— То що ти там кажеш? Хочеш, може, сказати, тобі ця музика не подобається? Вимкнути?

— Та ні, Емілі, прошу тебе, музика дуже гарна. Вона... пробуджує спомини. Ліпше просто посидьмо тихенько і послухаймо, як оце допіру.

Вона ще раз зітхнула, а коли трохи згодом озвалася, голос у неї знову був лагідний.

— Даруй, миленький, я забула. Найменше тобі зараз треба, щоб я тут на тебе верещала. Мені так прикро...

— Ні-ні, все гаразд. — Я підтягнувся і сів. — Слухай, Емілі, Чарлі — порядний хлопець. Дуже порядний. І любить тебе. Від добра добра не шукають, ти ж знаєш.

Емілі стенула плечима і ковтнула ще вина.

— Може, ти й маєш рацію. Та й не молоді ми вже, далеко не молоді. Поза тим, варті одне одного. Ми мали б уважати, що нам у житті пощастило. І все ж вічно чимось невдоволені. Не знаю чому. Бо ж коли я про це задумуюся, то усвідомлюю, що насправді ніхто інший мені не потрібен.

Десь хвилину вона просто сиділа, попиваючи вино і слухаючи музику, а тоді повела далі:

— Уяви собі, Реймонде, що ти на вечірці, на танцях. І от починається повільний танець, і поруч — той, з ким тобі хочеться бути, й усе решта навколо мало б просто розчинитися у повітрі, зникнути з очей. Та чомусь не зникає. От просто не зникає і все. Ти знаєш, що там нема нікого хоча б наполовину такого славного, як той, хто з тобою. А проте... є ще всі ці люди, які повсюди довкола. Вони не дають тобі спокою. Знай кричать, махають руками і казна-що витівають, тільки б привернути твою увагу: «Агов! Як ти можеш вдовольнятися оцим-от? Ти ж легко знайдеш собі набагато кращого! Поглянь-но он туди!». І верещать таке весь час, без упину. Настрій безнадійно зіпсований, просто спокійно потанцювати зі своїм хлопцем ти вже не в змозі. Розумієш, про що я, Реймонде?

Я хвильку поміркував і мовив:

— Ти знаєш, мені у житті пощастило менше, ніж вам із Чарлі. Когось такого особливого, як ти для нього чи він для тебе, я не маю. Та все ж, принаймні до певної міри, я знаю, про що ти. Важко зрозуміти, де зупинитися. І на чому.

— До дідька, ти таки правий. Краще б вони просто від нас відчепилися, всі ці непрохані порадники. Просто відчепилися і дали нам спокій.

— Слухай, Емілі, але