Читати книгу - "Мертва зона"

І різдвяна листівка, над якою вона трошки поплакала:

«Найкращі побажання цієї святкової пори від нас обох, і якщо ти захочеш приїхати до нас і провести Різдво з парою “стариганів”, гостьова спальня готова. У нас із Верою все гаразд. Сподіваємося, що новий рік буде кращим для нас усіх. Герб і Вера».

Вона не поїхала до Павнела на різдвяні канікули, почасти тому, що Вера продовжувала відступати у власний світ (хроніка того відступу читалася між рядками Гербових листів), а почасти через те, що їхній взаємозв’язок тепер здавався дивним і далеким. Нерухому фігуру в ліжку бенґорської лікарні колись було видно зблизька, але зараз вона ніби дивилася на нього не з того краю телескопа пам’яті; він став як той чоловічок з надувними кульками – далекий і маленький. Тому їй здалося доречнішим зберігати дистанцію.

Мабуть, Герб теж це відчув. Коли 1970 рік змінився на 1971-й, його листи стали приходити рідше. В одному з них він підійшов наскільки можливо близько до того, щоб сказати їй жити своїм життям далі, а в останніх рядках написав, що навряд чи така гарна дівчина не має з ким ходити на побачення.

Але вона не ходила на побачення і не хотіла цього. Джин Седецкі, вчитель математики, котрий одного разу влаштував їй вечір, що, здавалось, тягнувся тисячу років, почав запрошувати її на зустрічі непристойно скоро після аварії Джонні, і його було важко відвадити, але зараз їй здавалося, що її натяки нарешті почали пробиватися до нього. Скоріше б уже.

Коли-не-коли її запрошували інші чоловіки, й один з них, студент-юрист на ім’я Волтер Гезлетт, доволі сильно її приваблював. Вона познайомилася з ним на новорічній вечірці в Енн Страффорд. Сара хотіла просто коротко показатися там, але залишилася надовго і розмовляла здебільшого з Гезлеттом. Сказати «ні» було на диво важко, але вона сказала, тому що надто добре розуміла джерело його привабливості: Волт Гезлетт був високий, з буйною гущею русявого волосся й похилою, напівцинічною усмішкою – він сильно нагадував їй Джонні. Геть неправильна причина зацікавитися чоловіком.

На початку лютого її запросив механік, котрий лагодив їй машину в «Клівз-Міллз Шеврон». Вона майже погодилась, а тоді відступила. Його звали Арні Тремонт. Він був високий, оливковошкірий і по-хижацьки усміхнений і вродливий. Трохи нагадував їй Джеймса Броліна, що грав другорядного персонажа в серіалі про доктора Велбі, а ще більше – одного члена студентського братства «Дельта-Тау-Дельта» на ім’я Ден.

Краще почекати. Почекати й подивитися – може, щось станеться.

Але нічого не ставалося.

Того літа 1971 року Ґреґ Стіллсон, на шістнадцять років старший і мудріший за торгівця Бібліями, котрий забив собаку до смерті в покинутому айовському дворі, сидів у задній кімнаті свого свіжозаснованого агентства нерухомості й страхування в Ріджвеї, що в Нью-Гемпширі. За ці роки він не дуже зістарився. Навколо очей з’явилося мереживо зморшок, волосся стало довшим (але в дуже консервативних межах). Він і досі був дебелим, і стілець під ним скрипів, коли він на ньому обертався.

Він сидів, палив цигарку «Пелл Мелл» та дивився на чоловіка, що зручно розвалився на стільці навпроти. Дивився на нього, як зоолог міг би дивитися на новий вид.

– Побачив щось цікаве? – спитав Сонні Елліман.

Елліман був на зріст під два метри. Носив прадавню, задубілу від бруду джинсову куртку з відрізаними рукавами й ґудзиками. Сорочки під нею не було. На його голих грудях висів нацистський залізний хрест, чорний у білому хромовому оздобленні. Пряжка ременя, що залягла прямо під його значним пивним животом, була великим черепом зі слонової кості. З-під підкасаних штанин стирчали збиті квадратні носаки пустельних черевиків. Волосся він мав до плечей, заплутане й лискуче від жирного поту й машинного мастила. З одного вуха звисала сережка у вигляді свастики, також чорна в білому хромовому оздобленні. Він крутив шолом на кінчику тупого пальця. На спину куртки був приторочений червоний чорт, що либився й показував роздвоєного язика. Над чортом був напис «Чортова дюжина», а під ним – «Сонні Елліман, президент».

– Ні, – сказав Ґреґ Стіллсон. – Не бачу нічого цікавого, але бачу декого, хто підозріло нагадує мені сраку ходячу.

Елліман трохи напружився, а тоді розслабився й засміявся. На противагу бруду, майже відчутному на дотик тілесному запаху і нацистській символіці, його темно-зелені очі були не позбавлені розуму і навіть почуття гумору.

– Назви мене останнім псом, дядьку, – сказав він. – Мені воно не вперше. Зараз сила у тебе.

– Визнаєш це, га?

– Аякже. Я залишив своїх хлопців у Гемптоні, сюди приїхав сам. На свою голову. – Він усміхнувся. – Але якби тобі колись довелось опинитися в схожій ситуації, то ти б краще молився, щоб твої нирки були броньовані.

– Я ризикну, – сказав Ґреґ. Він зміряв Еллімана поглядом. Обидва були чималі чоловіки. Він прикинув, що Елліман переважить його кілограмів на двадцять, але більша частина того надлишку з’явилася від пива. – Я міг би тебе винести, Сонні.

Обличчя Еллімана знову склалося в добродушну усмішку.

– Може, й так. А може, й ні. Але ми не так граємо, дядьку. Усі ті старі американські джонвейнівські штучки. – Він нахилився вперед, ніби видаючи велику таємницю. – Особисто я, коли мені зараз випадає шматок маминого яблучного пирога, ніколи не проминаю нагоди насрати на нього.

– Брудний у тебе язик, Сонні, – м’яко сказав Ґреґ.

– Чого ти від мене хочеш? – спитав Сонні. – Чого б тобі не перейти зразу до цього? Бо ще пропустиш свої джейсійські збори.

– Ні, – сказав Ґреґ, і досі незворушний. – Джейсійці збираються вечорами щовівторка. Часу в нас скільки захочеш.

Елліман з огидою видув з грудей повітря.

– Так от я думав, – вів далі Ґреґ, – що це ти чогось хотітимеш від мене. – Він витягнув шухляду й дістав звідти три пластикові мішечки з марихуаною. До трави були домішані кілька гелевих капсул. – Знайшов це в твоєму спальнику, – сказав Ґреґ. – Поганий-поганий-поганий Сонні. Огидна поведінка. Не проходь на два поля вперед, не візьми з банку двісті доларів. Пересунь свою фішку прямо до нью-гемпширської в’язниці штату.

– У тебе не було ордера на обшук, – сказав Елліман. – Мене зможе витягти навіть адвокатова дитина, і ти це знаєш.

– Нічого я такого не знаю, – сказав Ґреґ Стіллсон. Він приліг на спинку стільця й закинув лофери, куплені в сусідньому штаті Мейн в «Л.Л. Бін», собі на стіл. – Я велика людина в цьому містечку, Сонні. Кілька років тому я приповз до Нью-Гемпширу майже тягнучи задні ноги, а тепер у мене тут розгорнута непогана операція. Я допоміг міській раді вирішити кілька проблем, серед яких – що робити з усіма