Читати книгу - "Мій нестерпний ельф, Настуся Соловейко"

– Чула! Роздягайся!

Глянула їй в очі, очікуючи на появу неприємного давлючого відчуття в голові, як було з Бальмоном. Пройшла хвилина, та нічого не сталося.

– Роздягайся! – бевкнули вони удвох.

Проте, ефект був той же самий.

Вони здивовано перезирнулись.

– Ти хто така взагалі?

– Взагалі, я ваш відвідувач! А ви поводитесь як дві нікчемні ідіотки!

– Ідіотки! – Зашипіли вони – Ану пішла звідси!

Цього разу вони скористалися звичайним заклинанням і пролетівши крізь пів зали, я приземлилась у коридорі, болісно вдарившись спиною.

– Щоб ми тебе тут більше не бачили!

Двері зачинились.

Зла й роздратована, я піднялася й покрокувала до кафе. Коли злюсь завжди хочу їсти.

Увійшовши всередину, побачила, що Онорія їсть якісь желеподібні довгі штучки.

– Що це? – спитала в неї тицьнув пальцем на тарілку.

– Хровери з підливою, а що?

Я махнула рукою підзиваючи молоду дівчину офіціантку.

– Мені дві порції такого і ще десерт на ваш смак.

Дівчина витаращила на мене очі, та повільно кивнувши, пішла віддавати замовлення.

– Ти що?! Ти стільки не з'їси, вони дуже поживні! – ахнула Онорія.

– Ще і як з'їм!

Весь час, що я поглинала принесені блюда, на мене витріщалася не тільки Онорія, а й весь персонал кафе, вийшов навіть кухар.

У кінці вони аплодували. Я здивовано глянула на напарницю.

– О, та вони просто шоковані й в захваті, я ж кажу, Хроверів багато не з'їж. Хоча стривай, може ти з них?

– З кого? – напружилася я.

– З тих, хто їдять і не товстіють. Я чула, що вони живуть десь на півночі.

Я розсміялася.

– Це що, якийсь підвид?

– Ага, я так не можу, все підраховую.

Я глянула на Онорію, в житті б не могла сказати, що їй треба худнути.

– Як на мене, у тебе гарна фігура, навіщо ці тортури?

Вона тільки знизила плечима.

– Тепер коли ти поїла, може, скажеш, чого ти влетіла сюди як вогнедишний дракон?

Я швидко розказала, що сталося.

– Я ж казала тобі! А ти вперта! Дивно, що на тебе не подіяло навіювання.

– Може, вони не такі вже і сильні? – спитала пригадуючи головного слідчого.

– Та ні! Бути такого не може! Утім, добре, що все так скінчилося, інакше ти б мала всі шанси вилетіти з практики, ще й до в'язниці потрапити, за непристойну поведінку.

– А ти знаєш коли сестри йдуть додому?

– внизу висить розклад, глянь.

Я кивнула.

Судячи з того, що я побачила, сестри не працювали в архіві й залишали робоче місце на годину раніше від усіх.

Доведеться вкрасти книгу. Або декілька. Дуже сумніваюся, що вони помітять.

Минуло кілька днів. Нічого особливого не відбувалося. Бальмон їв, спав і грався. А ще ріс. Швидко.

Це мене непокоїло.

Справжній Бальмон більше не з'являвся, хоча, час від часу я ловила себе на тому, що чекаю на його візит. І це теж мене непокоїло.

Зважившись, я пішла до секції сестричок після архіву.

Двері були закриті, утім відчинити їх виявилось не складно.

Увійшовши всередину, пішла до стелажів.

Книг було багато, та все ж менше, ніж там, де працюю я.

Не знаю скільки часу я блукала між шафами, роздивляючись то одну, то іншу книгу, та нарешті, діставши довідник магічних улюбленців, побачила, що за вікном зовсім темно.

Залу ж осяювали магічні лампи. Цікаво, це тому, що я тут? Чи вони завжди горять?

Засунувши книгу до сумки я покрокувала до дверей. Реєструвати книгу сенсу не бачила, та й не могла б це зробити, у кожного працівника свій особовий доступ.

В душі я навіть трохи зловтішалася. Було б добре, якби про зникнення книги дізнались. Можливо, сестри б, хоч якесь покарання отримали.

Втім, я теж можу його отримати.

Я вже взялася за ручку, коли пролунав розлючений тонкий голос:

– Аааа, попалася, злодійка! Книговикрадачка! Крадійка! Ану поклади книгу де взяла! От я тобі зараз!

Володаря голосу я не бачила, проте добре відчувала, як хтось вчепився мені у волосся неначе хотів, щоб я лиса зосталася.

– Ану відпусти мене! – спробувала відчепити від себе невідоме створіння – я нічого не краду, я позичаю. Ай! – скрикнула від болю, гострі зуби вп'ялись у пальця.

– Так я і повірив, брехуха! На тобі! На!

Не знаю, що відбувалося, та на мене наче налетів цілий рій земляних ос.

Я відчувала короткі болісні щипки по всьому тілу.

На додачу ще й світло згасло.

Від розпачу тупнула ногою, одночасно посилаючи магічну хвилю вздовж тіла.

Магія хлинула з мене з такою силою, що стіл, який стояв поряд, відлетів до вікна.

Почувся неприємний хруст.

– Оооох… не тільки злодюжка, ще й вбивця! Ти мене вбила! Аааа! Помираю!

Засвітивши енергетичного ліхтарика, я покрокувала у бік звідки лунав голос.

У кутку між шафами лежав маленький чоловічок. Шкіра його була схожа на пергамент вкритий літерами й рунами. На голові – шапочка з червоної газети із кісточкою. Штани й сорочка з чорного крейдованого паперу, який я колись бачила в нас на пошті.

На ногах червоні онучі.

Здається, він добряче вдарився, судячи з того, як неприродно вигнулася його ліва ніжка.

Як тільки він мене помітив, то витріщив і без того круглі чорні очі-ґудзики й заверещав:

– Ааааа! Не підходь! Добити хочеш?

– Послухай, перестань кричати, я не бажаю тобі зла, чесне слово! Будеш верещати, сюди прибіжить Карл.

Я сумнівалася, що він ще не пішов додому, проте не хотілося б пояснювати, що я тут роблю.

– Нехай! Нехай приходить! Кааааа… – я клацнула пальцями накладаючи заглушаючі чари.

– Будеш кричати, не допоможу вилікувати ногу. Зрозуміло? Я вже сказала, я тут працюю, а книгу довелося позичити, тому що сестри книг не видають! Я зніму закляття і полікую твою ногу, якщо обіцяєш поводитися тихо. Кивни, якщо згоден.