Читати книгу - "Відьмак. Хрещення вогнем"

теплий ще попіл вогнища, аж ніяк не переймаючись глядачами. Здивований Золтан не збентежився і заявив, що сором’язливо укриватися із того роду потребами звикли виключно особи лукаві, підступні й схильні до доносів, за чим таких ото, власне, й розпізнають. Утім, на лучницю те красномовне пояснення не справило жодного враження. Ґноми були почастовані довгою вязкою лайки й кількома напрочуд конкретними погрозами, які вони сприйняли всерйоз, бо почали слухняно ходити у кущі. Однак, аби не наразитися на обзивання їх підступними донощиками, ходили групами.

Нове товариство максимально змінило Любистка. Поет був із ґномами запанібрата, особливо коли виявилося, що деякі з них чули про нього й навіть знають його балади і куплети. Любисток не відступав від Золтанової компанії ані на крок. Носив виторгувану у ґномів набиту заклепками куртку, піднищений капелюшок із пером замінив він задиристим ковпаком із куниці. Підперезався широким, втиканим міддю поясом, за який заткнув отриманий у презент ніж розбійницького вигляду. Ніж той колов його у пах при кожній спробі нахилитися. На щастя, скоро він десь загубив той убивчий клинок, а другого вже не отримав.

Ішли вони серед густих лісів, що росли на схилах Турлоу. Ліси здавалися вимерлими, не було й сліду від звірини, сполошеної, мабуть, військом і біженцями. Не було на що полювати, але поки що голод їм не загрожував. Ґноми тарабанили із собою вдосталь провіанту. А коли той закінчився – а закінчився швидко, бо ротів до їдла було чимало, – Йазон Варда й Монро Брюи зникли, ледь посутеніло, узявши із собою порожній лантух. Коли під ранок вони повернулися, то мали два мішки, обидва наповнені. У одному був овес для коней, у другому – крупи, мука, сушена яловичина, ледь початий шмат сиру й навіть величезний сичуг – делікатес у вигляді фаршированого лівером свинячого шлунку, спресованого поміж двома планками у форму міху для роздування вогню у каміні.

Ґеральт здогадувався, звідки та здобич. Не прокоментував одразу, але сказав про те, дочекавшись відповідної миті. Як був із Золтаном сам на сам, ґречно запитав його, чи не бачить той нічого поганого в обкраданні інших біженців, усе ж не менше, ніж самі вони, голодних і на рівні із ними бажаючих вижити. Ґном відповів серйозно, що – авжеж, дуже він того стидається, але такий уже має характер.

– Моєю величезною слабкістю, – пояснив, – є непогамована доброта. Я просто мушу чинити добро. Втім, я розсудливий ґном і розумію, що усім дати того добра я не зможу. Якби намагався я бути добрим до усіх, для всього світу й для всіх істот, що в ньому мешкають, була б то крапелька питної води у солоному морі, іншими ж словами: марні зусилля. Тож я вирішив чинити добро конкретне, таке, яке не піде на марне. Я добрий до себе й свого безпосереднього оточення.

Ґеральт більше запитань не ставив.

* * *

На одному з біваків Ґеральт і Мільва поговорили із Золтаном Хіваєм, невиправним і запійним альтруїстом, подовше. Якщо йшлося про перебіг військових подій, ґном був у курсі. Принаймні, справляв він таке враження.

– Наступ, – розповідав, раз за разом заспокоюючи Фельдмаршала Дуду, що починав скреготливо лаятися, – ішов від Дресхоту, почався на світанку сьомого дня після Ламмасу. Разом із Нільфгардом ішло верденське союзне військо, бо Верден, як знаєте, це зараз імперський протекторат. Ішли швидким маршем, пускаючи за димом усі села за Дресхотом і зносячи брюґґські війська, які стояли там на переїздах. А на фортецю Діллінжен рушила з-за Яруги нільфгардська Чорна Піхота. Перейшли вони річку в найменш сподіваному місці. Міст поставили на човнах, за півдня поставили, вірите?

– У все прийдеться повірити, – буркнула Мільва. – Ви у Діллінжені були, як усе почалося?

– Біля нього, – ухильно відповів ґном. – Як дійшли до нас вісті про напад, ми були у дорозі до міста Брюґґе. На гостинці страшенний рейвах тоді зчинився, чорно було від утікачів, одні валили з півдня на північ, інші – навпаки. Забили гостинець, ми й застрягли. А Нільфгард, як виявилося, і насправді був і за нами, й попереду. Ті, які йшли від Дресхоту, мусили розділитися. Здається мені, що великий кінний загін пішов на північний схід, власне до міста Брюґґе.

– Тоді Чорні вже на півночі від Турлоу. Виходить, що ми посередині, між двома загонами. У порожньому просторі.

– Усередині, – кивнув ґном. – Але не у порожньому. Гуфцям імператорським фланкують Білки, верденські волонтери[24] й різні вільні загони, а ті гірші за нільфгардців будуть. Такі ото Кернів спалили й нас пізніше мало не зацапали, ледь ми встигли у ліси дунути. Тож не висувати нам носа з пущі. І бути уважними. Дійдемо до Старого Шляху, а там по річці Хотлі до Іни, а вже над Іною мусимо натрапити на темерські війська. Вояки короля Фольтеста напевне вже до тями після нападу прийшли і нільфгардцям відсіч дали.

– Якби ж то, – сказала Мільва, дивлячись на відьмака. – Уся проблєма у тому, шо нас важливі й нагальні справи саме на південь женуть. Думали ми від Турлоу на південь завернути, до Яруги.

– Не знаю, які там справи вас у ті крайки женуть, – Золтан глипнув на них підозріло. – Але мусять вони бути страшенно важливі й нагальні, аби ради них шиєю ризикувати.

Він зробив паузу, почекав, але ніхто не поспішав із поясненнями. Ґном почухав дупу, відхаркнув, сплюнув.

– Не здивувався б я, – сказав нарешті, – якби нільфгардці тримали вже у кулаці обидва береги Яруги аж по саме гирло Іни. А вам на яке місце над Яругою треба?

– Ні в яке конкретне, – Ґеральт вирішив відповісти. – Аби над річкою. Хочу човном до гирла поплисти.

Золтан глянув на нього й засміявся. Одразу замовк, як тільки зорієнтувався, що то не був жарт.

– Треба визнати, – сказав за хвилину, – що дивні вам маряться шляхи. Але ті мрії облиште. Увесь південь Брюґґе у вогні, перш ніж ви до Яруги дійдете, посадять вас на палі або поженуть до Нільфгарду на мотузках. Якби навіть якимось дивом вдалося вам до річки дістатися, на те, щоби до гирла поплисти, немає у вас жодних шансів. Я згадував вам про міст на човнах, перекинутий з Цінтри на брюґґенський берег. Мосту того, я про те відаю, сторожа день і ніч пильнує, туди нічого річкою не пропливе, хіба лосось. Ваші важливі й нагальні справи мусять втратити важливість і нагальність. Вище сраки не підскочиш. Так мені та справа бачиться.

Вираз обличчя і погляд Мільви красномовно свідчив, що й вона бачить справу таким само