Читати книгу - "Уявлена глобалізація, Нестор Гарсія Канкліні"

котрий визначається як глобалізація, має розумітися лише за показниками, які її характеризуватимуть з більшою точністю. Неврахування емпіричних даних, які демонструють, що наш континент перебуває у ситуації, відмінній від ситуації в Африці й Азії, призвело більшість прихильників інтерпретації постколоніалізму до визначення Латинської Америки як «дискурсивної спільноти, яка коливається здебільшого між колоніалізмом і постмодернізмом» (De la Campa, 1996: 712).

І все ж автори, які критикують постколоніалізм, мають рацію, коли відзначають «колоніальну спадщину», тобто стійкість наративів, сформованих за колоніальних часів у дискурсах, якими управлінці, журналісти і письменники описують сучасну ситуацію. Тому постає потреба дослідити цю інертність міжкультурних розповідей та їхню спроможність чи неспроможність пояснити глобалізоване перебудування взаємодій між латиноамериканськими, європейськими й американським суспільствами.

Насправді сучасні наративи нерідко сприймають відносини між «Північчю» та «Півднем» так само, як література про подорожі подавала відносини між Європою і Америкою: з точки зору білого «невинного» імперського суб’єкта, який перетинає новий континент як розширення природничої історії для збору незвичних екземплярів, створення колекцій і визначення невідомих видів. Експедиції Карла Ліннея були, як зазначає Деніель Бурстін, схожі на інспекції «суперінтенданта, який наклеює ярлики» (Pratt, 1997: 65). Звичайно, ця класифікаторська та раціоналізаторська діяльність супроводжувала воєнне захоплення території та релігійне і політичне домінування над особами, рабство та вилучання багатств.

Такий об’єктивістський, іноді естетський погляд (як в Александра фон Гумбольдта) у відвертій формі прийняв політико-економічні цілі капіталізму після прибуття британців. Природа перестала бути простором для пізнання і спостереження; відтоді вона набула цінності як джерело сировини, її первісний стан розглядався як наслідок браку підприємницького хисту в корінних мешканців, що «легітимізувало європейський інтервенціонізм». Американські суспільства звинувачувалися в байдужості, ледарстві й неспроможності подолати відсталість. «Добувна і максимізаційна парадигма капіталізму стверджується як даність, а спосіб життя як простого і неакумулятивного існування залишається в тіні і зберігається в таємниці» (Pratt, 1997: 265).

Викликає подив підтвердження того, як репродукується ця дуалізована структура у ставленні європейських і американських суб’єктів до латиноамериканського населення протягом усього ХХ століття. Протиставлення заморожується як конфлікт між несумісними ідентичностями. Тому неможливо спростувати ці стереотипні погляди, якщо не розмежовувати поняття культури й ідентичності. Завдання соціальних наук повинно відрізнятися значною мірою від політичних дебатів, за яких уважається, що ідентичність є ядром культури або обидва терміни використовуються як синоніми. У цьому ракурсі культура ототожнюється з локальними ідентичностями і, відповідно, уявляється протилежною глобалізації. Вибір, який у такому випадку належить зробити, як ми могли побачити вище, – слід глобалізуватися чи захищати ідентичність.

Деякі автори демонструють, що з економічної або політичної точки зору цей вибір недостатньо обґрунтований. Хочу тут розвинути цю аргументацію, спираючись на сучасні дослідження у сфері культури й антропології. Задля цього необхідно вирізняти серед сучасних дискурсів ті, що стосуються культури, і ті, що стосуються ідентичності.

У цьому новому контексті хочу повернутися до того, що вже зазначав із приводу визначення сфери компетенції культури. У другій половині ХХ століття культура знову стала найзмістовнішим об’єктом дослідження суспільних наук. Було надано її точне визначення (як сукупності процесів вироблення, циркуляції і споживання значень у суспільному житті) та окреслені конкретні сфери дослідження, порядок розгляду і правила систематизації даних. Усе це сприяло розвиткові низки емпіричних досліджень у декількох дисциплінах. Насправді не існує єдиної парадигми для дослідження культурних процесів та їхнього соціального включення, і розбіжності виявляються, наприклад, у стилях досліджень і наголосах, що в них роб­ляться, які відрізняються у різних соціальних наук. Одна з основних розбіжностей стосується визначення обсягу того, що може бути виміряним і перевіреним у культурних процесах, і того, що залишається вільним для інтерпретації через полісемічний характер, відкритий для декількох змістових ліній у випадку одних і тих самих події чи об’єкта. І все ж не можна стверджувати абищо стосовно мистецького твору або комунікаційного процесу: навіть невизначеність естетичної події і множинність способів її сприйняття зазвичай вміщується у певну соціальну логіку і піддається культурному пізнанню. У той час як для багатьох культурних процесів властивий надлишковий зміст, інноваційні ігри і певна безкоштовність, якщо використовувати це кантіанське визначення, що не дає змоги звести їх до статистики і графіків, які можна побудувати для демографічних чи економічних процесів, частина того, що ми визначаємо як культуру, пояснюється поведінкою – виробників, посередників і споживачів, – котра виявляється з певною регулярністю. Нічого подібного не може відбуватися з ідентичністю. Щодо ідентичностей існують суперечливі наративи, однак є небагато можливостей чітко окреслити їх як об’єкти дослідження. Останні праці антропологів та історіографів визнають важливість процесів соціокультурної ідентифікації для створення етносів, націй та інших типів уявних спільнот (Anderson, 1997, Lomnitz, 1995). Ці способи об’єднання можуть з’єднувати соціальні спільноти і набувати політичної ваги. Слід серйозно ставитися до розповідей про ідентичності, оскільки багато людей використовують їх, щоб коригувати свою поведінку, і навіть спроможні за них померти. Однак те, що нам відомо про ідентичності, вказує, що вони не позбавлені змістовності за межами історичних конструкцій, за яких були вигадані, та процесів, за яких розпадаються і вичерпуються. Деякі з елементів, котрі застосовуються для відмежування кожної ідентичності, наприклад використання однієї мови, піддаються детальному дослідженню, однак інші елементи, які надаються для визначення ідентичностей (колір шкіри, смаки, звичаї), варіюють між біологічними ознаками та суб’єктивними незбагненними переконаннями.

Дослідження ідентичностей приводять не до виокремлення сукупності рис, які можна розглядати як сутність етносу або нації, а до визначення низки операцій з відбору елементів різних епох, пов’язаних у наративі гегемонійними групами, які наділяють їх послідовністю, драматичністю і промовистістю. Дані про визначні події, наприклад, битви, які започаткували державу і дозволили їй зафіксувати межі своєї території, були відібрані та скомбіновані у розповіді, які викладаються з особистих позицій. Тому ці наративи можуть бути більшою чи меншою мірою вірогідними, але сприйматися не як «відображення» чи «відбиття» реального (Appadurai, 1996; Rosaldo, 1997). Соціологічні дослідження, в яких зроблено спробу вимірювати ідентичність, наприклад, чи «мексиканськість» («mexicanidad») є більшою на півночі чи в центрі Мексики, уявляють шаблон ідентичності, який можна застосувати до різних мешканців, майже ніколи не замислюючись про утворювальну необґрунтованість переліку обраних рис.

Хочу на прикладі продемонструвати, як само те, що прийнято визначати як латиноамериканську ідентичність, уявляється крізь призму різних наративів, котрі суперечать один одному і ледве витримують зіставлення з емпіричними даними. Можна помітити невідповідність між ідентифікаційними розповідями, утвореними в Латинській Америці, однак, оскільки ідентичність наново визначається щоразу в процесі взаємодії з іншими суспільствами, також варто враховувати, як нас бачать інші та як ми сприймаємо ці способи бачити нас.

Я відберу три європейсько-латиноамериканські наративи, які були і залишаються вагомими для самовизначення і множинного визначення того, що іменується латиноамериканською ідентичністю: а) маніхейська