Читати книгу - "Любов до життя, Джек Лондон"

Та Кіш промовляв далі, поважно і не кваплячись:

- Я кажу це, бо знаю, що мій батько Бок був славетний мисливець. Люди оповідають, що Бок приносив додому м’яса більше за двох найкращих мисливців, що він сам своєю рукою паював його і сам власними очима стежив, щоб найубогіша стара баба і найубогіший старий дід дістали свою пайку по справедливості.

- Ач який! - закричали чоловіки.- Виженіть цього хлопчиська! Покладіть його спати! Він ще не доріс, щоб так промовляти до чоловіків і сивобородих дідів.

Кіш спокійно чекав, поки галас ущухне.

- У тебе є жінка, Ух-Глуку,- сказав він,- і за неї говориш ти. І ти, Масуку, теж маєш жінку й матір, і говориш за них. У моєї ж матері, крім мене, нема нікого, тому говорю я. І я кажу: Бок загинув, аби зарятувати увесь люд, тим-то я, його син, і Айкіга, моя мати, а його жінка, повинні мати доволі м’яса, поки буде доволі його у племені. Я, Кіш, син Бока, сказав своє слово.

Він сів, пильно прислухаючись до зливи обурення і протестів, яку викликали його слова.

- Де це чувано, щоб хлопчисько промовляв на раді! - бурмотів старий Ух-Глук.

- Чи то вже немовлята вчитимуть нас, дорослих, що нам робити? - голосно запитав Масук.- Невже я, чоловік, терпітиму, щоб з мене глузувала всяка дитина, якій закортіло м’яса?

Чоловіки аж кипіли з гніву. Вони веліли Кішеві йти спати, погрожували, що йому зовсім не дадуть м’яса, і обіцяли добре відчухрати за його зарозумілість. Очі в Кіша спалахнули, і кров застугоніла йому в скронях. Він скочив на ноги серед розгніваної юрби.

- Слухайте мене, люди! - скрикнув він.- Ніколи більше не промовлятиму я на раді, ніколи, аж поки ви не прийдете й не скажете: «Любо нам, Кіше, почути твоє слово. Ми цього жадаємо». Тож послухайте, люди, що я скажу вам наостанок: Бок, мій батько, був славетний мисливець. І я, його син, теж піду і вполюю собі здобич. І нехай усі віднині знають, що ту здобич поділиться чесно. І жодна вдова, ані жоден кволий не плакатиме вночі через те, що у них немає м’яса, тоді як дужі люди стогнатимуть, об’ївшися. І віднині нехай соромно буде тим дужим людям, котрі їдять без міри. Я, Кіш, сказав своє слово.

Кпини і презирливий сміх залунали навздогін йому, але він зціпив зуби і вийшов з іглу, не глянувши ні праворуч, ані ліворуч.

А назавтра він подався берегом, де сходяться крига й земля. Ті, хто бачив його, зауважили, що він ніс свого лука й мав чималий запас стріл із визубленими кістяними вістрями і що на плечі у нього був батьків великий спис. Люди багато говорили про це і сміялися. Такого ще світ не бачив. Ніколи ще зелений хлопчисько не ходив полювати, та й ще сам-один. Кожне хитало головою і мимрило, що це, мовляв, скінчиться кепсько, а жінки співчутливо поглядали на Айкігу, її ж обличчя було поважне й зажурене.

- Він вернеться небавом,- говорили вони, щоб утішити її.

- Нехай іде, це буде йому наукою,- казали мисливці.- Він одразу ж вернеться і надалі стане покірніший, а слова його будуть сумирні.

Але минув день, минув другий, на третій день знялася страшенна хурделиця, а Кіша все не було. Айкіга рвала на собі коси й намастила обличчя кіптявою з тюленячої товщі на знак горя. Жінки дорікали чоловікам, що вони погано повелися з хлопцем і запровадили його на смерть. Чоловіки, не кажучи ні слова, готувались іти шукати тіло, коли вщухне хуртовина.

Проте наступного ранку Кіш увійшов у селище. Соромитися йому було нічого, бо він ніс на плечі чималий шматок м’яса щойно вбитого ведмедя. Хода його була впевнена, і в мові чулася зверхність.

- Гей, ви, чоловіки, візьміть-но санки й собак та йдіть моїм слідом,- сказав він.- Іти вам доведеться трохи не весь день. Там, на кризі, лежить багато м’яса - ведмедиця і двоє здорових ведмежат.

Айкіга не стямилась із радощів, але Кіш повівся стримано, як і личить чоловікові, і сказав:

- Ходім попоїмо, Айкіго. А потім я ляжу спати, бо дуже стомився.

І він увійшов до свого іглу, добряче поїв, а потім проспав аж двадцять годин.

Спочатку люди не знали, що й думати,- вони сумнівалися й сперечались. Уполювати білого ведмедя небезпечно, але втричі й три рази по тричі небезпечніше вполювати ведмедицю з ведмежатами. Чоловіки ніяк не могли пойняти віри, що хлопчик Кіш, сам-один, здолав учинити таке диво. Але жінки нагадали їм про свіже м’ясо, яке він приніс на своїх плечах, і це стало поважним доказом. Зрештою, вони пішли його слідами, хоч усе-таки бурмотіли, що, мовляв, навіть коли він і каже правду, то в усякому разі не здогадався розрізати тушу на шматки. А на півночі це треба зробити зразу, тільки-но звірину вбито, інакше м’ясо замерзне так, що його й найгострішим ножем не втнеш. Замерзлого на кістку ведмедя, що важить триста фунтів, нелегко покласти на санки й тягти нерівною кригою.

Та коли вони дійшли до місця полювання, то побачили, що Кіш не тільки вбив ведмедів, у чому вони й досі сумнівались, але й що він покраяв і розібрав ведмежі туші, як і личить справдешньому мисливцеві.

Отак почалася Кішева таємниця, і як минали дні, вона все загадковішала. Уже наступного разу він убив молодого ведмедя, майже повнолітка, а потім великого ведмедя з ведмедицею. Кіш ішов з дому на три-чотири дні, хоча бувало й так, що пропадав на крижаній рівнині цілісінький тиждень. Він завше відмовлявся брати з собою когось до гурту, і люди дивувалися, у чому тут річ.

- Як він це робить? - питалися вони одне одного.- І ніколи з ним не йде собака, а собака ж велика поміч на полюванні.

- Чого ти полюєш на самих лишень ведмедів? - наважився запитати його якось Клош-Кван.

Та Кіш одразу знайшов слушну відповідь:

- Кожен знає, що на ведмедеві найбільше м’яса.

Тим часом селищем пішов поголос, що Кіш удається