Читати книгу - "Руді сестри, Франсіско Гарсія Павон"

Обличчя Плінія, звичайно незворушне, прибрало тепер розчуленого й засмученого виразу. «Права людини! Бідолашні ви мої! Бідолашні старі ліберали, з серцем понад кишеню і з тією ліричною, святобливою наївністю віри в одне право для всіх! Сміх, та й годі! Того, хто мовив: мир і хліб, слово і право для всіх, для багатих теж, розп'яли на хресті. Порядок і закон — добре налагоджений і жорстокий, ось що їх завжди чекало».

Дорогою до готелю вони згадували дні республіки в Томельйосо. По обіді, не мавши нічого нагального, вирішили зіграти партію в шашки на старій, потемнілій од часу дошці. Востаннє вони грали дуже давно. Колись, відразу по війні, в казино, котре тоді називалося «Притулок рільника», ще раніше — «Народна господа», а на самому припочатку — «Клуб лібералів» (так міняються назви речей залежно від політичних вітрів і часових поривань), вони були в захопленні від цієї гри. Але з плином часу, стомившись од монотонності тих квадратиків, перейшли на карти.

За шашками просиділи майже до сьомої, коли об'явився Антоніо Фараон. Пліній сказав їм, що вони можуть іти собі розважатись, а йому треба відшукати службовця-столяра. Фараон і дон Лотаріо не заперечували. По правді кажучи, товариство Плінія їх трохи обтяжувало. Тож домовилися зустрітись у «Гайянгос» або в «Ла Чулета», куди майже щовечора навідувалися студенти й симпатичні чужоземки.

Вони збиралися йти, коли Антоніо Фараон нараз згадав, як і напередодні ввечері, що йому треба подзвонити, і спитав дозволу скористатися з телефону. Принісши з коридора всі телефонні книжки й почепивши на носа окуляри, заходився гортати їх на столику до гри в шашки. Ветеринар і Пліній спостерігали за ним, потішені поважністю й неквапливістю, з якими він вивчав спис номерів. Коли Фараон відклав одну з книжок, напівпримружені очі Плінія зупинились на великих літерах, поспіхом накреслених олівцем на рекламі пива. Він теж озброївся окулярами і, взявши зі столу книжку, спробував вчитати ті ієрогліфи. Фараон відійшов до телефону, повторюючи упівголоса потрібний номер, а дон Лотаріо придивлявся через плече шефа до запису в книжці.

— Вілла «Есперанса». Карабанчель Альто, — прочитав зрештою Пліній.

Вони запалили, і ветеринар спитав:

— Що ти про це думаєш, Мануелю?

— Я думаю, друже Лотаріо, — відказав той, чухаючи потилицю, — що це писали поспіхом, на першому, що трапилось під руку… Можливо, під час розмови телефоном.

— Отже, ти вважаєш…

— Я нічого не вважаю. Що тут можна вважати? Просто я так подумав, та й усе.

Дон Лотаріо, потішений висновком Плінія, примружив очі й роздув крила носа. Тепер він скидався на імператора Цезаря.

— Мануелю, я певен, що тебе не підводить інтуїція, і ми дісталися або наближаємось до епіцентру справи Пелаес.

— Спокійно, доне Лотаріо, вам незгірш за мене відомо, що в світі домислів про чужі вчинки дуже просто помилитися.

— А хай тобі з твоєю філософією! — втрутився Фараон. — Чом би нам — дону Лотаріо й твоєму покірному слузі — прямо зараз, до вечері, не навідатись до цієї вілли й подивитись, що там діється?

— Чи не збираєшся ти, Антоніо, теж вступити до муніципальної гвардії Томельйосо?

— Ні, друже, і в голови я такого не клав, та й нахилу до цього ніколи не мав. Але тепер, втрапивши в таке товариство… Зрештою, вважай, що той слід хибний, і ніщо не зашкодить твоїй славі. Дон Лотаріо і я-люди приватні, кинемо оком на віллу й зробимо візит, якщо трапиться оказія. Якщо буде щось цікаве, зателефонуємо тобі в «Насіональ», і ти відразу приїдеш з панцерною бригадою. Якщо ж ні — усе скінчиться прогулянкою по Мадріду, такому гарному в цю пору року.

— Згода. Може, зробимо тебе почесним капралом муніципальної гвардії Томельйосо. Чекаю на вас у «Насіоналі». Хай щастить! Але будьте обачні, не наробіть дурниць!

— Не, потерпай, Мануелю! З ним іду я! — поважно відказав ветеринар.

Вийшли утрьох і зачекали на дона Лотаріо біля готелю, куди він забіг прихопити про всяк випадок свого револьвера. Потім під'їхали на таксі до «Насіоналю», де шеф вийшов, жартома благословивши їх на дорогу.

Пліній зайшов до просторої кав'ярні й пошукав очима Новільйо. Надто рано. Сидіти не хотілося, тож вирішив трохи прогулятися, щоб згаяти час. Дійшов до вулиці Куеста-де-Мойяно. Призахідне червоно-білясте сонце світило йому в спину. Неквапливою ходою він простував попід уже зачиненими книгарнями, пофарбованими в блакитний колір. Поминав закоханих, що трималися за руки.

На розі біля бару «Двірцевий» він зупинився в нерішучості й зайшов випити пива. Людей було мало. Втамувавши спрагу, пішов далі, до бару «Платформа», куди часто заникували його краяни, що мешкали в Мадріді. Вони нудьгували за рідним містечком та сусідами і в час прибуття й від'їзду автобусів сподівалися зустрітися з земляками.

Але й тут не спіткав нікого знайомого. При шинквасі жваво розмовляли кілька чоловіків і жінок, з усього видно, нетутешніх. Сівши за вільний столик, він замовив червоного вина.

Неохоче й без поспіху Пліній повернувся в «Насіональ». Покружлявши досить довго поміж стільцями й мармуровими столиками, постеріг нарешті Новільйо. Той сидів за столиком сам, заглибившись у читання газети.

— Добривечір, добродію! — зупинився прямо перед ним Пліній.

Новільйо підняв свій гачкуватий ніс, озброєний окулярами, й неприязно поглянув на поліцейського.

— Чи можна ненадовго скласти вам товариство?

На відповідь Новільйо лиш посунувся трохи, щоб дати тому місце. Потім неквапливо сховав окуляри до футляра, згорнув газету й сказав:

— Панни не повернулись?

— Ні.

— Попереджаю вас, що я знаю не більше, ніж за першим разом, коли ми з вами розмовляли.

— Анітрохи в тому не сумніваюся.

«То що ви хочете від мене?» — здавалося, означав його нетерплячий жест.

— Я хочу попросити