Читати книгу - "Загибель Уранії, Микола Олександрович Дашкієв"

— Сідай, «Ем»!

Робот приносив стілець, сідав на нього повільно, немов боявся щось розчавити. Але то була тільки імітація руху людини — в такій самісінькій позі «Ем» лишався і тоді, коли стілець забирали.

— Мені тоскно, «Ем»!

Зітхаючи, робот підсувався ближче, сумно схиляв свою незграбну металеву голову і починав тихо розповідати про далекі-далекі незнані країни, де немає нещастя і лиха. З динаміків робота лунав записаний колись давно, ще на примітивному магнітофоні, голос матері, яка розповідала цю казочку Айтові-дитині. Слухаючи робота, Айт відчував, що йому перехоплює подих, а на очі навертаються сльози.

— «Ем», помстись за все!.. Помстись!

Робот замовкав, повертав до нього голову, ніби й справді прислухався, запам'ятовував усе почуте, щоб пізніше помститись на всю потужність своїх електромоторів.

Ні, він був неживий, отой «Ем», і йому було цілком байдуже, які та чиї накази виконувати — аби тільки мікрофони сприйняли відповідний сигнал-команду. Але «пам'ять» він мав досконалу: на барабанах його «мозку» було записано стільки, що конкурувати з ним міг не всякий мозок живої людини.

І ось вранці того дня, коли «Месника» мали забрати до палацу містера Кейз-Ола, на ці барабани поруч магнітофонних записів усіх можливих команд, які зволить подати трильйонер, ліг короткий сигнал: «Дія!»

Досить було б Кейз-Олу промовити перед роботом хоч слово — і автомати спрацювали б в одному, цілком певному напрямку: «Ем» кинувся б на трильйонера і розчавив би у своїх обіймах.

Мабуть, так і сталося б, якби Айт був хитрішим, а Кейз-Ол — дурнішим. Але трильйонер не хотів рискувати життям при зустрічі з неперевіреним слугою. Він наказав увімкнути магнітофон: хай для експерименту машина командує машині.

І машина скомандувала. «Месник» кинувся на неї і роздушив її стальними лапами…

А наступного ранку розпочався суд над Айтом. Його помічники з інженерної групи не тільки не пробували рятувати свого товариша, а, навпаки, топили його. Та він і не ображався: що ж, вони захищали свої шкури.

Свідок «Ем» стояв у стальній загратованій камері, бо судді побоювалися, щоб він не вчинив бешкету і не повбивав їх… Дурні! «Ем» знав тільки одного адресата своєї нестримної ненависті. Та він «пам'ятав» ще одну команду, смертельну для існування його як найскладнішої електронно-обчислювальної злагоди: «Загинь, «Ем»!»

Досить було Айтові промовити оці слова бодай пошепки, і вибухнули б тротилові патрони, сховані в «мозку» злагоди. Свідок не засвідчив би проти того, хто його створив.

Але Айт не поспішав. Вирок був ясний і без суду. А йому хотілося пересвідчитися в бездоганній реакції «Месника» на ненависний голос Кейз-Ола.

— …І, нарешті, найостанніший, зате найпереконливіший доказ… — нудно тягнув прокурор. — Прошу, ввімкніть магнітофон з записом голосу ясновельможного містера Кейз-Ола.

— Ну, любий, ну! — прошепотів Айт. — Підведись!

І «Ем» підвівся. Він розчавив магнітофон, як розчавив би Айт свого ворога, коли б міг це зробити.

— …Зверніть увагу, панове судді. Це не випадкове порушення того, що називається режимом праці електронно-обчислювальної злагоди. Це…

Ще довго й нудно говорив прокурор. Потім судді пішли радитись. І, нарешті, пролунали слова вироку:

— Довічна каторга.

Айт вислухав майже спокійно. Обернувся до «Месника».

— Загинь, «Ем»!

Глухо гримнув вибух. «Ем» схилився і завмер. Він так і лишився стояти ниць перед своїм творцем, як і мусить поводитися машина перед людиною.

…Айт глянув на годинника і підвівся з канапи.

— Шкода мені тебе, друже «Ем»!.. Шкода!.. Ну, то хай буде так.

Він уважно перевірив свій пістолет. Десять куль — десять смертей. Стережіться, містер Кейз-Ол!

Ще якийсь час Айт вивчав те, що мав би знати досконало, а рівно о тридцять першій годині дев'яносто дев'ять хвилин узяв з рук головного кухаря запломбовану скриньку з обідом для містера Кейз-Ола і тихо прослизнув невеликими дверцятами до височезної зали, оздобленої самоцвітами.

Там було повно людей. Вони сиділи й напівлежали в кріслах та на канапах, уважно слухали непоказного чоловіка, який стояв біля столу, заваленого паперами.

Айт кинув на присутніх блискавичний стурбований погляд: де він, той містер Кейз-Ол? Його образ в'ївся в пам'ять. Але серед оцього місива червоних і жовтих, одутлих і кістлявих облич «хазяїна» треба знайти одразу.

Он той, що лежить у кріслі, високо задерши ноги, з потилиці дуже схожий на Кейз-Ола… Може, попрямувати саме туди?.. Ні, «ясновельможний» не з таких! Поруч інших він не сидітиме!

Майже підсвідомо Айт зробив ще кілька кроків і побачив нішу, в якій на зручному м'якому кріслі сиділа найбагатша людина Монії.

Містер Кейз-Ол був одягнутий у домашній комбінезон з легкої сірої тканини і здавався значно молодшим, ніж був насправді. Його темні пронизливі очі повільно перебігали з одного обличчя на інше, а чоло хмурилось.

— Ти запізнився на хвилину! — сказав він тихо, не повертаючи голови.

Айт мовчки вклонився, поставив на стіл запломбовану скриньку і став за спиною трильйонера.

Айт був настільки зайнятий тим, щоб правильно зіграти роль Псойса, що спочатку навіть не бачив нічого довкола. Але ось він оговтався.

— Гаразд, — почувся басовитий упевнений голос. — Війна?.. Хай буде так! Але де гарантія, що від атомних та водневих бомб не загинемо й ми, носії високого звання наймудріших?

З несподіваною жвавістю Кейз-Ол підвівся і сказав голосно:

— Така гарантія є!.. Пане мій радник, прошу розповісти наймудрішим про острів Свята, про Уранію, яка покликана врятувати цивілізацію Пірейї!

— Уранія! — ледве чутно прошепотів Айт.