Читати книгу - "Пітьма вогнища не розпалює... Том 1, Олександр Павлович Бердник"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Ясна річ, тварюка мене не слухалася, а старші хлопці-пастухи сміялися і давали якісь поради, в яких я нічого не тямив. Нарешті, вже десь в селі, недалеко від нашої хати, нагуцавшись та наткавшись, я випав, як камінь з пращі, з того мерехтіння кобилячої гриви, хвоста, ніг та хмари куряви в придорожню канаву. Добре, що не потовк ребра, не поламав ніг. Відбув ту пригоду кількома синяками та подряпинами. Після того я не сідав на коня, мабуть, років з двадцять п’ять.
Минуло літо, прокотилася осінь. Знову школа, цікаві книжки, німі кінофільми в колишній церкві. На кіно приходило все село. Добровольці крутили динамо, кіноапарат тріскотів, механік по ходу дії пояснював те, що відбувалося на екрані, проте враження від тих перших примітивних фільмів було глибоким і вражаючим: суть його була, як мені здається, в тому, що глядачі прилучалися зримо, масово, несподівано, вперше в історії, до життя інших людей, країн, спільно, всенародне співпереживали ті чи інші події, ситуації. То був прорив у часі й просторі, бо можна було реально побачити і далеке минуле, і ще ненароджене прийдешнє, і казкових істот, нібито вигаданих людською уявою, і чужі краї та континенти, що здавалися небувальщиною...
Проте понад всією тією новітньою екзотикою пливло правічне народне життя: народжувалися діти, одружувалися нові пари, творилися чарівні містерії весіль та щорічних свят. Я дуже любив так звані «свайби» — традиційні ритуали поєднання нареченої й нареченого, творення нової сім’ї; в таких подіях відображалася стихійна радість всієї громади, відчувалося, що це справді не лише справа двох, а дійство цілого народу. А які багатоденні опери — дивоглядні спектаклі під зоряним небом, під покривалом хмар і вітрів, на виду у птахів і звірів, дерев і квітів, на очах у тисяч людей! Скільки віків творилося те чудо? І як «легко», як хутко воно розвіялося на лихоманкових вітрах епохи, щоб замінитися сміттям псевдокультури! Достатньо згадати бодай кілька фрагментів з тої хвилюючої вистави, щоб втямити, що розгубили ми на манівцях сатанинських років...
— Сивая зозуленько, Не вставай раненько, Не куй так жалібненько. — Як мені не кувати, Коли має осінь наставати. — Оленчина матінко, Не вставай так раненько, Не плач жалібненько. — Як мені не плакати - Одну дочку маю - Треба віддавати. Не розвивайся, гаю, Не завдавай жалю, Не розвивайтесь, луги, Не завдавайте туги, Бо й так тугу маю, Дочку від себе оддаю, Та в чужу сторононьку, Не в свою родиноньку...
Мені здається, що всі ті речитативи та пісні, арії, сюїти, роздуми та голосіння своєю природністю, простотою, геніальністю дорівнюють стихійним силам Землі й Неба: воді, вогню, повітрю, зоряній безмірності. Це був неповторний Всесвіт Душі, котрого марно шукати у штучних зусиллях нинішніх апологетів «обрядів», висмоктаних з пальця бездуховних сучасників. А тепер — скільки віків нам чекати, щоб дорівнятися знову до своїх унікальних предків?!
— Кучерявий Іванко, кучерявий, Хто ж тобі кучері позавивав? — Позавивала мені Маруся Темної ночі, ясної свічі, Ясного сонечка у віконечка...
Або ось ця поетична перлина, яких тисячі в ритуалі весілля:
— Ой думай, Марусю, та не думай, - Пливти тобі дві річеньки, третій Дунай. За Дунаєм черешенька з ягідками, А вже ж тобі не гуляти з дівоньками. — Обламаю черешеньку, хоч не всю, Погуляю неділеньку хоч одну...
Що б не діялося в ті осінні хвилюючі дні, все було з піснею, з мудрістю, зі щирістю ; чи випікалися шишки весільні або короваї, чи проходила наречена селом, запрошуючи всіх на весілля, чи перевозився скарб з хати в хату, — всюди примовки, всюди поезія, неповторна, запашна, відточена, відшліфована тисячолітнім Редактором — духом-нації.
Ясна річ, що всі мої нинішні міркування — вже підсумок цілого життя, проте й тоді, в дитячі літа, душа сприймала струмок пращурівських традицій як єдино можливий і вартісний поза всякими оцінками «культурних» зайд...
Насувалася зима. Позамерзали калюжі, ставки. Батько змайстрував мені саморобні ковзани: до дерев’яної основи кріпився пруг з коси, в тих колодочках він пропалив по дві дірочки. Я прив’язував те чудо до черевиків і захоплено ковзався на льоду поміж очеретами та ситником: брав розгін аж від Кадомки, минав Красно-пілку і, розігрівшись від змагання з вітрами, завершував щасливий політ в гурті з товаришами на плесі головного ставка в середині села.
Одного дня трапилося нещастя, котре відбилося пізніше на всьому житті. Мені батьки купили зимове пальтечко, я вирішив обновити його, похвастатись перед ровесниками. Кілька годин ковзався на ставку, хизуючись обновкою: розстебнувшись, показував блискучу підкладку, внутрішні кишені. Натішившись, повертався додому. Вже недалеко від хати надибав невелику криничку, покриту кригою. Ставши на неї, я кілька разів гуцнув. Лід провалився, і я шухнув у воду. Мене обпалило вогнем, кілька хвилин я вовтузився у воді та багні, вибираючись на тверде. Вибравшись, з жахом побачив, що обновка перетворилася в огидне шмаття. Не пам’ятаю, що керувало моїми діями — у всякому разі, не страх перед покаранням, —
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пітьма вогнища не розпалює... Том 1, Олександр Павлович Бердник», після закриття браузера.