Читати книгу - "Переяславська Рада. 1654"

Поза цим заслуги Д. Бантиш-Каменського безсумнівні. Дослідник не мав собі рівних ні за багатством наведеного фактичного матеріалу, ні за його опрацюванням. Написана на два десятки років пізніше «Історія Малоросії» М. Маркевича, що задумувалася як українська відповідь Д. Бантиш-Каменському, виглядала значно слабшою.

Д. Бантиш-Каменський першим порушив низку важливих проблем, стояв біля витоків багатьох перспективних напрямів дослідження українсько-російських відносин. Для російських істориків базовою моделлю виявилась і сама Бантишева концепція переяславсько-московської системи 1654 року. Проминаючи Г. Устрялова, який був лише інтерпретатором концепції Д. Бантиш-Каменського, слід зупинитися на поглядах С Соловйова, який спробував уже теоретично обґрунтувати можливість увібгати у великодержавницьку канву будь-який комплект подієвих та смислових складників. Доробок ученого постав на основі допасування до студій над проблемою його теорії органічного розвитку. Переяслав 1654 року бачився дослідникові явищем, підвладним універсальним законам, закономірним виявом історичного поступу. Логічний ряд у С Соловйова має такий вигляд: Переяславська рада 1654 року як акт приєднання України до Московії є проявом універсальних законів історичного розвитку; дія останніх пробивалася крізь частокіл суперечливих подій; зміст цих подій все одно підпорядкований кінцевому результатові.

Попри всю свою очевидну вразливість, підходи С Соловйова до проблеми Переяславської ради 1654 року виявилися, по суті, порятунком для російської історіографії. Якщо Д. Бантиш-Каменський вивів її на шлях розширення тематичних горизонтів, то С. Соловйов уможливив поглиблення розгляду проблеми. Саме на прокладеному С Соловйовим шляху на російську історіографію Переяслава 1654 року чекали найзначніші здобутки.

Крім того, С Соловйов став автором двох важливих концептів. Він першим у російській історіографії зробив суб'єктом Переяславської ради 1654 року з українського боку «народ»: «Приєднання до Росії було справою народною». Під народом він розуміє селян, міщан, більшість козаків і ту частину покозаченої шляхти, яка підтримала ідею Переяслава 1654 року. По-друге, С. Соловйов забив осикового кілка в концепцію, висунуту московською політичною елітою ще в середині XVII століття (до історіографії, введеної Г.-Ф. Міллером), про наступ Москви на державність Гетьманщини як відповідь на ворожі підступи з боку останньої. За С Соловйовим, цар підтверджував права своєю милістю, «не зобов'язуючись на майбутнє, надаючи собі право за певних обставин знищити ці вольності без будь-якого клятвовід-ступництва». Слід додати, що ні до, ні після С Соловйова ніхто з російських дослідників не писав так відверто про справжні, а не удавані наміри Москви.

Остання третина XIX століття – доба закручування офіційним Петербургом гайок в асиміляторській антиукраїнській політиці – дала найяскравіший приклад того, як визначні здобутки в досліджуванні переяславсько-московської системи 1654 року можуть поєднуватися із сповідуванням ортодоксального великодержавництва та з нерозбірливістю в засобах на полі інтелектуальних змагань з представниками конкурентних історіографічних шкіл. Йдеться про Г. Карпова (учня С Соловйова), чий доробок до сьогодні належним чином не поцінований і, найпевніше, саме через другий бік медалі.

Поза сумнівом, Г. Карпову належить особливе місце в історіографії Переяславської ради 1654 року та «Березневих статей». Він був першим істориком, чиїм основним науковим заняттям стала саме ця проблематика, першим, хто почав розробляти історіографію та джерелознавство проблеми, зрештою, саме він упорядкував найповнішу археографічну публікацію джерел з історії українсько-московських переговорів березня 1654 року.

Г. Карпов зробив низку слушних спостережень. Зокрема, влучно зауважив, що Москва «приймала Богдана Хмельницького не тоді, коли він був сильний, а в той час, коли вкрай ослаб». Цю думку дослідника пізніше розвинув М. Грушевський. Г. Карпов першим звернув увагу на те, що гетьман та його найближче оточення приховували від рядового козацтва зміст Березневих статей, що вони «за життя Богдана Хмельницького майже ні в чому не були залучені до дії». На іншому полюсі маємо надривний стиль, афектні судження, хворобливе сприйняття концепцій українських та польських дослідників, навіть проголошення всіх немосковських джерел недостовірними.

Квінтесенцією поглядів Г. Карпова на Переяславську раду 1654 року можна вважати такий його текст: «Переяславська рада була справою не самих тільки козаків, але всього народу. Чи треба було народові на цій Раді читати які-небудь права і пропонувати які-небудь умови Великій Росії? Малоросія одного могла тільки бажати, щоб її не видавали Польщі». Намагаючись обґрунтувати ці положення, Г. Карпов слідом за С Соловйовим веде мову про нібито постійне від весни 1648 року тяжіння «народу і козаків» до Москви. Звідси виводиться непотрібність української державності для некозацьких прошарків, яку дослідник цинічно називає «нічим не регульованим кріпосним правом», а Московію, не менш цинічно, – визволителькою від нього.

За Г. Карповим, навіть самі козаки не хотіли мати своєї держави. «Про яку-небудь самобутність Малоросії, – писав дослідник, – під протекцією Москви або іншої держави, здається, Богдан Хмельницький не думав; і до речі, оповідки про цю самобутність – пізніший винахід». Для російської історіографії карпівсько-соловйовський концепт «народної Переяславської ради» мав далекосяжне значення. У такий спосіб «український народ» був перетворений на рушія та найвищу санкцію приєднання України до Московії, а відповідно й на санкцію знищення козацької державності. Це відкривало перед ідеологічною машиною Російської імперії нові горизонти на важливому для неї українському напрямкові. Ними імперські чинники повною мірою скористаються пізніше, вже за часів СРСР. Офіційні радянські канони Переяслава 1654 року – концепції «меншого зла» та «найбільшого блага» – були, по суті, лише марксистсько-ленінською версією адекватно не використаного свого часу концепту Г. Карпова.

У російській домарксистській історіографії послідовником С Соловйова та Г. Карпова у використанні концепту «народної Переяславської ради» був П. Буцинський, з тією лише різницею, що він рішуче розвів у контексті московського питання еліту на чолі з Богданом Хмельницьким і «народ» по різні боки барикад та зробив саме «народ» єдиним в Україні щирим поборником зверхності Московії. Тим самим П. Буцинський підважував традиційну для російської історіографії канонізацію Богдана Хмельницького – одне із наріжних положень попередніх великодержавницьких концепцій. П. Буцинський уперше сформулював російську альтернативу польському концепту зрадництва гетьмана. Якщо для польської історіографії Богдан Хмельницький – руйнівник «вітчизни милої», Речі Посполитої (і тим зрадник), то для П. Буцинського – «зрадник» справи народної, злиття України з Московією, який однаково обдурював і турецького султана, і московського царя. Після П. Буцинського російська історіографія перестала бути одностайною в оцінці Богдана Хмельницького. Усе це відводить П. Буцинському особливе місце в