Читати книгу - "Скарб Вовчої криниці"

Перед Романом опинився високий, червонопикий чоловік з круглою, як гарбуз, бритою головою.

Льотчик схопився за зброю. «Гість» сахнувся вбік, і Роман кинувся до розчинених дверей. На ґанку його збили з ніг два дужі поліцаї, обеззброїли і зв'язали.

— Не ждав? — злорадно хихикнув червонопикий. — Від Головні, голубчику, не сховаєшся!

Роман мовчки, опустивши голову, йшов поміж поліцаями. Він розумів, що загинув, і єдине, що міг тепер зробити, — це гідно, як личить радянській людині, зустріли смерть.

А потім — ніч, — страшна, як маріння божевільного… Тієї ночі вдруге осиротів Роман: на його очах Головня до смерті забив стару Ткаченчнху…

— Хто ти такий? — люто сичав поліцай, тичучи дулом револьвера в скривавлене обличчя полоненого. — Говори, хто ти такий?

А Роман, зціпивши зуби, з ненавистю дивився на червону, волохату руку з чорною, схожою на жука бородавкою — цю огидну бородавку він запам'ятав на все життя! — і мовчав.

На ранок прийшло визволення: рятівною бурею налетіли на село партизани. Недаремно загинула старенька Ткаченчиха, названа мати Романова.

Головня встиг заховатися. Через дикий час він зник із села. Люди гомоніли, що ненависний фашистський посіпака загинув від партизанської руки. «Собаці — собача й смерть!»

Та Головня не загинув…

Війна застала Головню в Зубрах, на скромній посаді колійного обхідника. І як же раптово змінилася ця, здавалося б, тиха і скромна людина, коли страшна, кривава хвиля фашистської окупації ринула на Україну! Головня роздумував недовго: пішов на службу до окупантів і опинився поліцаєм у селі Лисичках.

Фашистам припав до смаку цей улесливий і спритний наймит. А новоспечений поліцай, бажаючи вислужитись, ретельно взявся виловлювати і катувати радянських патріотів. О, він повністю одвів тоді свою чорну душу! Він пригадав радянським людям і своє розкуркулення під час колективізації, і довгі роки ненависної для нього праці простого робітника, коли довелося ховати за догідливою посмішкою гострий оскал своїх вовчих зубів…

Багато чесних людей поклали голови від його розбійницьких рук.

І серед них — один…

У перші дні окупації потрапив поліцаєві в тенета літній, сивоголовий чоловік з блідим, худорлявим обличчям і задумливим, але твердим поглядом. Затриманий не зрікався свого наміру перейти лінію фронту, бо, мовляв, він — звичайний собі службовець, людина цілком цивільна і прагне пробратись у глибокий тил, якнайдалі від війни і небезпеки.

У нього відібрали документи на ім'я інженера Коваля і жовтий шкіряний зовсім порожній портфель з іменною табличкою. До цього ще можна додати хіба те, що інженер Коваль був людиною слабкого здоров'я, бо не витримав допиту, вчиненого над ним не в міру старанним поліцаєм.

Це не дуже збентежило Головню: велике лихо — на одного покійника стало більше! Завбачливо притаївши від своїх хазяїн затримку і «наглу» смерть інженера Коваля, він знищив його документи, а портфель, зірвавши іменну табличку, залишив собі: річ нова, згодиться.

З часом він зовсім забув про цей випадок, та й не до таких «дрібниць» було: для зухвалого і хитрого негідника вже не лишалось сумніву, що піратський корабель загарбників, розбитий і пошарпаний, з ганьбою йде на дно. Отже, гра програна, — настав час рятувати власну шкуру від неминучої розплати.

І тоді Головня зник.

Минуло понад десять років.

На Захара Івановича Кругляка, сторожа одного приволзького радгоспу, ніколи не скаржилися: з начальством запобігливий і працює сумлінно. Тому директор радгоспу не дуже охоче відпустив Кругляка з роботи, коли той зненацька подав заяву про звільнення.

Причиною ж такого несподіваного вчинку був довгов'язий, з невиразним, як стерта копійка, обличчям чоловік, що так нагло виринув з темряви однієї весняної ночі.

Нежданою примарою він виник перед сторожем і привітався:

— Як поживаєте, громадянине Головня?

З несподіванки сторож похитнувся і привалився спиною до воріт.

— Давайте відійдемо далі, — владно наказав невідомий. — Тут нас можуть помітити.

— Чого вам треба? — з острахом запитав сторож, мимоволі скоряючись і йдучи за довгов'язим.

— Зараз довідаєтесь, громадянине Головня… чи то, пробачте, «товаришу Кругляк». Одначе вміло ви замаскувались, насилу натрапили на ваш слід!

— Чого вам треба? — тремтячи від злості, повторив Головня. — І хто ви такий?

— Хто я такий — це вас не стосується. А чого мені треба скажу. Мені потрібний портфель інженера Коваля.

— Портфель інженера Коваля? — з непорозумінням лупнув очима Головня. — Який портфель?

— Жовтий шкіряний портфель з іменною пластинкою у лівому верхньому ріжку, — нагадав нічний гість. — А в ньому — сувій паперів. Самого Коваля ви, коли не помиляюсь, власною рукою відправили на той світ. Не помиляюсь? А портфель узяли собі. Теж не помиляюсь?

Головня помітно здригнувся і не відказав ні слова.

— Я хочу тільки можливого: покійника вам не воскресити, та й навряд чи було б це корисно для нас, а от портфель з усім, що в ньому було, ви повинні віддати або принаймні вказати, де він.

— Того портфеля у мене давно немає, — після довгої мовчанки відказав Головня. — Його захопили партизани під час одного нальоту на Лисички.

— А папери? Вони їх теж захопили?

— Ніяких паперів інженера Коваля там не було. Портфель дістався мені порожнім.