Читати книгу - "Сліди на тротуарі"

Стружка у волоссі сина… Пахуча стружка соснини… Як багато заспокійливого сказала вона серцю матері!

У кабінеті капітана міліції Миколи Данилевича пролунав телефонний дзвінок. Працівник швидкої допомоги коротко розповів про пригоду. Півгодини тому до них привезли пораненого підлітка. Хлопець твердить, що він тренувався на кільцях і впав. Але це брехня. Від падіння рана була б іншою. Хлопця хтось поранив ножем.

Микола Данилевич записав адресу лікарні.

— Лікуйте хлопця, а ми все з'ясуємо, — пообіцяв він.

У той же день капітан познайомився з кількома учнями восьмого класу, де вчився потерпілий, з його вчителями. Потім він пішов до батьків хлопця.

Квартира з двох кімнат, красиві меблі, картини. До капітана вийшла добре одягнена молода жінка — мати пораненого. Вона намагається вдавати з себе зовсім спокійну, але очі її дивляться на капітана стривожено…

— Так. Мій Вася постраждав. Я завжди просила його бути обережним. Та й учителі хороші, хіба можна займатися фізкультурою там, де розкидано всілякі дошки, залізо? Мій синочок, моє сонечко так страждає, так страждає…

Капітан Данилевич сказав, що йому хотілося б почути від матері докладніше про Васю. Як він ріс, з ким дружить. Обличчя жінки зробилося настороженим.

— А ви, пробачте, хто будете? Піонервожатий?

— Ні, не піонервожатий, — сказав Микола Данилевич. — Я працюю в міліції.

Жінка зблідла.

— Я нічого не розумію. Чому це раптом вас зацікавив мій син?

Почувши від капітана, що ні з яких кілець її син не падав і що його хтось поранив ножем, жінка нервово запротестувала.

— Ні, ні, і не вигадуйте нічого такого! Мій Вася не водиться з хуліганами.

Вони кінець кінцем домовилися, що мати нічого не скаже синові про візит працівника міліції.

Зустріч з Васиною матір'ю дещо дала капітанові. Він дізнався, що Вася, або, як його називає мати, — «сонечко», живе не тільки в цій квартирі, а часом і в своєї бабусі на Пушкінській вулиці. Довгий час Вася виховувався без батька, бо той після війни не повернувся в сім'ю і живе десь у Москві. Про батька Васі нагадують раз у місяць, коли приходить грошовий переказ на чотириста карбованців.

З ким Вася дружить? З ким ходить у кіно, з ким проводить вільні години після навчання? Які книжки читає шістнадцятирічний юнак і про яку професію, про яку працю мріє?

На жаль, ці запитання поки що залишилися без відповіді.

В лікарні капітанові підтвердили, що рану зроблено чимсь гострим.

Хто з Васиних друзів носить із собою ніж?

Може, зайти до Васі в палату, познайомитися з ним і про все поговорити по щирості? Але чи це допоможе? Лікар каже, що хлопець уперто дотримується вигаданої версії. До того ж тепер і нервувати йому не можна. Хіба що через два-три дні, коли мине небезпека зараження.

У капітана Данилевича багато справ, але Васина історія примушує зайнятися нею в першу чергу.

Десять годин ранку. Данилевич очікувально поглядає на двері. Він жде гостя, а той чомусь не приходить. Випадково запізнився чи демонструє перед міліцією свою незалежність?

Нарешті за дверима почулися кроки. У двері постукали.

— Увійдіть.

Білявий юнак у коричньовій вельветовій курточці і добре випрасуваних штанях переступив поріг. На ньому кепка в клітинку з зовсім маленьким «одеським» козирком, яких не виробляє ніяка майстерня.

— Ви мене викликали? — навіть не привітавшись, зухвало спитав юнак. — У чому справа?

Капітан попросив хлопця підійти ближче. Той рушив помалу, намагаючись не шкандибати. Але нога, очевидно, боліла, і він зціпив зуби.

— Що у вас з ногою? — запитав капітан Данилевич, стежачи за гостем.

Той зиркнув спідлоба.

— На фізкультурі перестарався.

— Ви правду кажете? А лікарі думають інакше…

— Лікарі? Я краще знаю, ніж лікарі.

З ним розмовляли спокійно, навіть лагідно.

— Ти, Василю, не гарячися, для того й викликали, щоб дізнатися; хто тебе вдарив ножем. Так, ножем. І не заперечуй.

Якусь мить хлопець стояв приголомшений, мінячись в обличчі.

— А ви догадливий, — важко дихаючи і намагаючись усміхнутися, заговорив він. — Таки справді ножем. Тільки це я сам… Хотів по парті, а попав у ногу.

— Так би й давно, — загадково всміхнувся капітан. — От бачиш, спершу говорив неправду. А тепер правду кажеш? Не дуриш?

Хлопець не ховав очей, відповідав з чарівливою щирістю.

— Тепер правду. Навіщо мені дурити вас?

— От і добре, — повторив капітан. — Залишається тільки побачити той ніж, яким ти «промахнувся», і все з'ясовано.

Такий поворот справи хлопцеві не сподобався, він засовався на стільці. Капітан підвівся.

— Зараз поїдемо до тебе, покажеш ніж. Ми заспокоїмо твоїх учителів, лікарів, маму. Вони ж, як і я, не повірили вигадці, а тепер почують правду і заспокояться.

Капітан, розмовляючи з хлопцем, бачив кожен порух на його обличчі. Василь не збирався нікуди їхати. Після важкої паузи він так і сказав:

— По ніж нема чого їхати, я його викинув.

— Куди?

— В каналізацію.

— По дорозі в лікарню? Чи вже потім?

Вася не відповів, йому важко було відразу врахувати, які нові питання може поставити капітан. Почне допитуватися, де та каналізація, захоче поїхати туди і,