Читати книгу - "Порт у тумані"

Портовики, що пили аперитив у занадто натопленій залі, чули цю розмову, й коли Мегре повернувся, обличчя у всіх були стривожені, серйозні.

— Так ви гадаєте, що мій велосипед… — почав робітник шлюзу.

— Грог! — похмуро замовив Мегре.

Комісара наче підмінили. Це не був уже той доброзичливий чоловік, який допіру так лагідно всміхався, цокався з кожним. Тепер він ледве бачив, ледве впізнавав своїх недавніх компаньйонів…

— «Сен-Мішель» ще не повернувся з Кана?

— Повідомили, що він має прийти до вечірнього припливу. Але погода, мабуть, не дозволить йому вийти в море.

— Буде шторм?

— Як не шторм, то добрячий вітрюган! До того ж вітер потроху міняється на північний, а це не обіцяє нічого доброго. Хіба не чуєте?..

Уважно прислухаючись, можна було вловити щось на зразок розмірених ударів молота — то хвилі ритмічно штурмували пірс. Від дужого вітру рипіли двері закусочної.

— Якщо хтось викликатиме мене до телефону, нехай скажуть… Буду на дорозі, метрів сто в той бік…

— Навпроти будинку мера?

Вийшовши надвір, Мегре насилу запалив люльку. Важкі хмари, що мчали над самою землею, здавалося, ось-ось зачепляться за верхівки тополь обабіч дороги. За п'ять кроків не видно було бригадира Люка, який так і стояв на мурі.

— Нічого нового?

— Вони вже не грають. Це Луї несподівано змішав шашки на дошці, наче йому набридло грати.

— То що ж вони роблять?

— Мер напівлежить у своєму кріслі, а Здоровило палить сигари і ковтає ґроґ за ґроґом. Він уже запалив і майже одразу кинув добрий десяток сигар. Мабуть, знущається з мера, дратує.

— І скільки було ґроґів?

— П'ять або шість…

А Мегре не бачив нічого, крім вузької світлої щілини, яка виділялася на темному фасаді. Проїхали на велосипедах муляри, що поверталися в село з роботи. Потім на дорозі забовванів селянський віз. Інстинктивно відчувши, що в темряві хтось є, селянин лупонув батогом свою коняку і раз у раз перелякано озирався.

— А служниця?..

— Її тепер не видно. Вона, певно, в себе на кухні. Мені ще довго стояти отак?.. В такому разі ви б зробили добру справу, якби підклали ще кілька: каменів, тоді мені не доведеться балансувати весь час навшпиньках…

Мегре приніс, скільки було треба. Прибій чувся дедалі виразніше. Вздовж пляжу хвилі вже мали досягти двометрової висоти, і, напевно розбиваючись об пісок, вони залишали по собі смугу білої піни.

Від порту почувся звук, то грюкнули двері: хтось вийшов із закусочної. Незабаром з'явилася постать — людина намагалась пробитись крізь густий морок. Мегре кинувся назустріч.

— Ага, це ви!.. — почулося з пітьми. — Вас викликають до телефону.

Дзвонила поліція з Кана.

— Алло! Комісар Мегре? Як ви здогадалися? Пані Гранмезон проїхала через Кан сьогодні вранці, вона прибула з Уїстреама й вирушила до Парижа… Залишила дочку вдома під наглядом гувернантки… Опівдні виїхала машиною… Що ж до невідомого, то ви теж мали рацію… Досить було відвідати єдиний гараж, якраз навпроти вокзалу… Чоловік приїхав на велосипеді… Хотів узяти машину напрокат… Йому відповіли, що фірма не займається подібними справами… Чоловік страшенно поспішав… Він попросив принаймні сказати, чи не можна купити швидкісну машину, бажано вживану… Йому продали машину за двадцять тисяч франків. Гроші він одразу ж вийняв з кишені… Машина жовта, з відкидним дашком… Як і в усіх машинах, призначених на продаж, в її номері є літера дубль-ве…

— Чи відомо, в якому напрямку він поїхав?

— Чоловік розпитував про шлях до Парижа через Лізьйо та Евре.

— Дайте телефонограми поліції та жандармерії Лізьйо, Евре, Манта, Сен-Жермена… Попередьте Париж, що треба встановити контроль при в'їздах до міста, передусім біля воріт Майо…

— Треба затримати машину?

— І водія так само! Ви маєте його прикмети?

— Гаражист описав його… Це чоловік досить високий, середнього віку, в світлому костюмі, елегантний…

— Попередні вказівки лишаються без змін. Зателефонуйте мені в Уїстреам, як тільки…

— Даруйте! Незабаром сьома година… Після сьомої вже не буде телефонного зв'язку з Уїстреамом… Хіба що ви підете до мера…

— Чому?

— Тому що він має номер І, і лише цей номер і вдень і вночі безпосередньо з'єднаний з Каном.

— Пошліть кого-небудь до поштової контори… Якщо хтось викликатиме мера, розмову треба підслухати… Машина є?

— Маленький «сітроен».

— Цього досить, щоб приїхати попередити мене… Весь час буду у «Флотській закусочній».

Коли Мегре повернувся до шинку, капітан Делькур несміливо спитав:

— Незабаром убивцю буде спіймано?

— Нічого не знаю!

Ці люди не могли взяти втямки, як Мегре, допіру такий сердечний, такий товариський, може зараз поводитись ніби зовсім чужий, коли не сказати більше — недружелюбний чоловік.

Комісар вийшов, не сказавши їм навіть слова про події. Надворі він знову поринув у гуркіт моря й вітру. Довелося застебнути пальто на всі ґудзики; особливо дошкульно продувало на мосту, який хитався під ударами штормового вітру.

Навпроти будинку капітана Жоріса Мегре зупинився, якусь мить повагався й припав оком до замкової щілини. У глибині коридора побачив скляні двері кухні; там горіло світло. За шибками вимальовувалася постать, що рухалась від пічки до столу й назад.

Комісар подзвонив. Жюлі нерухомо застигла з якимось начинням у руках, потім поставила посуд на стіл, прочинила двері кухні й підійшла до вхідних дверей.

— Хто там? — спитала вона занепокоєно.

— Комісар Мегре.

Тоді дівчина відімкнула двері й відступила убік, пропускаючи Мегре вперед. Вона виглядала знервованою, очі й досі були червоні. Раз у раз кидала навколо злякані погляди.

— Заходьте… Дуже рада, що ви прийшли. Якби ви