Читати книгу - "Зневажаючи закон"

рахунки заднім числом, іноді навіть датовані кількома роками раніше. Знаєш, розповідав знайомий муляр, як його викликали на віллу однієї впливової особи, щоб він старанно замурував усякий там мармур, дерев'яні панелі та інше оздоблення. Нині стіни мають бути голими й простими. Слухай, ти ж так і не розповіла, де дістала гроші. Довелося щось продати?

— Так, — неохоче визнала вона. — В мене лишалися приховані дві двадцятидоларові монети, царська десятка й дукат.

Він утупився в неї круглими очима.

— Скільки тобі за це дали?

— Досить багато. Сто двадцять тисяч! — гордовито відповіла жінка. — Отже, вистачило, що й лиши…

Казик вибухнув таким нестримним реготом, що на нього заозиралися від усіх столиків. Він довго не міг заспокоїтись, аж сльози з'явилися на очах; нарешті вгамувався, пестливо поплескав її по щоці й сказав:

— Ох, ти моє наївне дурненьке дівчисько! Чому ж ти не порадилася зі мною, перш ніж піти до шахрая?

— Як це «шахрая»?! — обурилася вона. — Це мій знайомий ювелір, він мене не ошукуватиме!

— Дівчинко моя, він тебе ошукав, та ще й як! Скористався з того, що ти абсолютно не розумієшся ні на цінах, ані на вартості монет. Тобі відомо, що лише за одну золоту двадцятидоларівку можна одержати двісті двадцять або й двісті тридцять тисяч? За одну! А ти йому продала дві, та ще й царську десятку та дуката! Він мусив дати тобі за це щонайменше півмільйона!

Моніці стало млосно. Вона ковтнула кави й витерла спітніле чоло.

— Не може бути… — ледь чутно пробелькотіла вона.

— Уяви собі, що може, — безжально відповів коханець. — Коли маєш справу з повною ідіоткою, то на ній можна заробити добрячі гроші. Ех, Моніко… Ти втратила купу грошей. Ну чому ти мені не зателефонувала?.. Гаразд, облишмо. Скажи, хто він такий?

— Уранці поїду до нього, — вирішила жінка. — Нехай сплатить, скільки належить.

— Ні, люба, давай удвох. Зустрінемось о пів на одинадцяту в цьому ж кафе. Я тобі допоможу.

Наступного дня, кілька хвилин по одинадцятій, «вольво» зупинився перед невеличкою ювелірною майстернею на Волі[4].

— Це тут? — спитав Казимир, придивляючись до благенької, припалої пилом вітрини. — Щось воно дуже вбого виглядає…

Вони ввійшли до майстерні. Крім хазяїна, в приміщенні нікого не було. Він сидів біля столу, захаращеного всіляким мотлохом. Побачивши відвідувачів, підвів голову й чемно спитав:

— Чим можу служити?

— Хіба ви мене не впізнали? — здивувалася Моніка.

— Пробачте, але… — він пильно придивився до жінки, потім збентежено похитав головою. — Ви щось здавали мені у ремонт?

— Та що ви таке кажете, пане Владеку! Що за безглузді жарти! — нетерпляче вигукнула Моніка. — Ми ж із вами знайомі щонайменше рік, як не більше!

Казимир вирішив, що йому час утрутитися.

— Нещодавно ви купили в цієї дами дві золоті двадцятидоларівки, царську десятку й дукати, — різко сказав він. — Вона за це отримала сто двадцять тисяч, хоча вам відомо…

— Вибачте, але це якась нісенітниця! — Ювелір підвівся і став за прилавком. — Не заперечую, можливо, я колись мав приємність познайомитися з цією дамою, хоча зараз не можу цього пригадати. Але я зроду не купував у неї золотих монет. Я такими справами не займаюся, я не такий заможний, щоб одразу викласти кілька сотень тисяч злотих. Гадаю, ви помилилися адресою.

Казимир спохмурнів, переводячи погляд то на ювеліра, то на Моніку. Його самовпевненість дещо пригасла.

— Слухай, може, ти справді помилилась адресою? — напівпошепки звернувся він до жінки.

— Та ти що! — роздратовано відповіла Моніка. — Я при своїй пам'яті, просто цей шахрай, цей…

— О, перепрошую! — Ювелір підвищив голос. — Я не дозволю себе ображати. Зараз викличу міліцію й поскаржуся. Нехай негайно проведуть обшук як у майстерні, так і в помешканні. Гарантую — вони не знайдуть ніяких золотих монет, бо їх там ніколи не було. Тому дозвольте побажати вам усього найкращого! — Він вийшов з-за прилавка, навстіж відчинив двері й промовистим рухом запропонував обом залишити майстерню.

— Чи бачив хто, як ти продавала йому монети? — спитав Казик, розгублено дивлячись на Моніку.

— Ні.

— І розписки він тобі не давав?

— Ти що, жартуєш? Хіба в таких справах дають розписки?

— Тоді, люба… нічого не вдієш. Доведеться йти звідси. Було чи не було — тепер однаково не доведеш.

Ювелір провів їх глузливою посмішкою й грюкнув дверима. Якийсь час вони стояли біля машини, не знаючи, що робити.

— Моніко, чи твоєму чоловікові відомо про ваше знайомство з ювеліром? Він міг би у разі потреби засвідчити, що в тебе справді були такі коштовності.

Жінка перелякалася. Вона ж не казала коханцеві, кому насправді належали монети.

— Нізащо в світі! — скрикнула вона. — Яцек не повинен про це дізнатися — ні про монети, ні про ювеліра.

Казик поглянув на неї, відкопилив губу й глузливо проказав:

— Зізнайся, він був твоїм коханцем?

— Тоді я ще не знала тебе, — неохоче відповіла жінка.

— А коштовності поцупила в чоловіка?

Моніка відвернулася, щоб він не бачив її обличчя. Потім ускочила в машину й рушила так швидко, що він лишився стояти на тротуарі, й досі глузливо посміхаючись.

Скупник чекав. Той, з ким він умовився, досі не підводив, але як ти вгадаєш, удався грабіж, чи ні? Щоправда, цей рудий спритний злодій умів забратися і в неприступні приміщення, пролізти мишачою норою. В нього були тендітні жіночі руки з тонкими пальцями, на які він натягував тонесенькі рукавички. Злодій мав прізвисько Оператор, і скупникові інколи спадало на думку, що, якби цього чоловіка свого часу скерували на іншу стежку, з нього, можливо, виріс би відмінний хірург.

Скупник знав, де сьогодні вночі мав «працювати» злодій, але гарантувати успіх піхто не міг. Проте Оператор вирішив спробувати — йому були вкрай потрібні гроші.