read-books.club » Детективи » Без дозволу на розслідування 📚 - Українською

Читати книгу - "Без дозволу на розслідування"

150
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Без дозволу на розслідування" автора Віктор Тимчук. Жанр книги: Детективи. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 21 22 23 ... 79
Перейти на сторінку:
в цьому Олю й матір мені замінив Сергій Антонович. Правда, вони дізнавалися пізніше, де я був і що трапилось, бо наш райцентр невеликий і всі більш-менш значні події доходили до кожної хати.

Мені не дуже вірилось, що злочинець знаходився у Березівці, де всі знали один одного з дня народження до самої смерті. І, наскільки я пам'ятав, у нашому місті та в районі рідко траплялися вбивства. Одначе після визволення на колишній окупованій території могли залишитись вороги Радянської влади, декласовані елементи.

Отже, треба все перевірити, по суті, розпочати слідство заново. І, головне, не обійти увагою якоїсь дрібниці.

Поминув стежку через поле. Крізь рідку лісосмугу помітив путійця, що штовхав перед себе по рейках якийсь прилад на колесах. Дорога нагадала Олю і день, коли віз її на велосипеді, а за нами біг Василь Хавара.

До блокпоста дістався за кілька хвилин. Ліворуч, на повороті до Березівки, біля залізничної колії мигнули сірі стіни приземкуватої хати, помешкання чергових, де жили, дві жінки й материна дивна учениця, дев'ятикласниця Ніна Дубовенко, яка не злюбила хімії, коли дізналася, що все навколишнє можна виразити формулою.

Дорога на Березівку навпіл ділила гай, обабіч якого в ранковому маєві мліли берези. Сонце добряче пражило землю і вже випило росу з трави й листя, але її духмяна вільгість ще не випарувалась над шляхом, і я наче купався у ній, розтинаючи пругке повітря. Шосе тьмяно полискувало камінням, немов луска на великій рибині, і ген, звиваючись, перестрибнуло Лебідку, далі бігло серед стерні й губилося за першими, віддалік маленькими хатами. І я вперше за рік роботи гостро усвідомив, що це дорога батька і матері, дорога мого дитинства. На ній лежали наші невидимі сліди. Невже по ній батько йшов у сорок четвертому році?

Майнув через місток, і враз перед моїм зором постало село, відмежоване від гаю полем. У соковитій зелені садів привітно біліли будинки, ряхтіли шибки на останньому поверсі школи, величаво, ніби вартова вежа, стриміла силосна башта.

Я в'їхав з дивним передчуттям чогось незнаного досі в Березівку. Зупинився на заасфальтованому майдані, що став центром села і прикрасився Палацом культури, двоповерховим правлінням колгоспу, школою, відділенням зв'язку, універмагом, чайною, книжковим магазином, будинком сільради. Шкодував, що не залишилося хати, де ми жили, де я народився. На тому місці — меморіал загиблим у Великій Вітчизняній війні односельчанам: статуя скорботної матері, квіти…

Коли я дивився на те святе місце, в мені зненацька спливло болюче до відчаю: а чи викарбували б на плиті прізвище мого батька? Раптом вирішать увіковічнити імена для нащадків… І я, не знаходячи відповіді, відчув поповз холодних мурашок по спині, бо ж на кожного бійця, в такому випадку, сільрада подавала офіційний запит у військкомат.

Збентежений та пригнічений, я намірився зайти до правління, запитати адресу Карпанів і Замрик… Ступив кілька кроків і почув позаду дитячий голос:

— Дядю, покатайте.

Хлопчик років семи, зодягнутий у білу сорочечку і чорні труси, боязко визирав з-за статуї.

А ти знаєш, де живе Дем'ян Карпань?

— Діда Дем'яна нема, — осмілів і вийшов, зазирнув у фару.

— Як нема?

— Помер торік. Є баба Ніна.

— Покажеш її хату?

— Еге, у них спасівка росте на подвір'ї.

Я висадив його на сидіння і наказав міцно триматись. У малого щасливо сяяли очі, він крутив навсебіч круглою головою, мабуть, шукав своїх товаришів, щоб похизуватись перед ними. Поволі рушив, щоб хлопчик не впав.

— Як тебе звати?

— Костик.

— А баба Ніна вдома?

— Стрижуть Майку, — невдоволено буркнув, і я завважив, що, напевне, з бабиною онукою Костик чогось не поділив.

Вулиці й хати здавалися знайомими, і мене не полишало відчуття, ніби я колись ними гасав, осідлавши хворостину.

Ми спустилися з пагорба на греблю, обсаджену вербами, за якою починалася стара Березівка. На зеленкуватому плесі ставка ґелґотали гуси й качки, на мілині при березі баблялись у воді діти. Я навмисне посигналив, щоб привернути їх увагу, і вони повернули голови, а декілька хлоп'ят метнулося навздогін. Спершу подумав, що справді хотіли нас наздогнати, але, оглянувшись, побачив: хлопчаки намагалися бігти у хмарці куряви, яку здіймав мотоцикл, і за кілька хвилин їх мокрі тіла зробилися чорними від пилу. Костик, косячи очима назад, сміявся… Ми теж у дитинстві вимащувались болотом, обвішувались лататтям і галасували, мов дикуни. То була неабияка втіха.

— Осьдечки, дядю, — Костик буцнув мене головою в бік.

Тут дорога віками виїжджена, витоптана селянами — вона наче вгрузла в землю, стала рівчаком, обабіч якого, мов на узвишші, за плотами й парканами містилися подвір'я, витикались острішки дахів, клунь та верховіття дерев. Звідсіля, знизу, нічого не видно, що робилося на обійстях.

— Ви йдіть, а я постережу мациклета, — запропонував Костик свої послуги і шморгнув облущеним носом.

Положистим з'їздом я піднявся до перелазу. На подвір'ї, зарослому споришем, чепурна хата з підведеною призьбою, неподалік росла крислата спасівка, під якою світили жовтими боками падалішні грушки. Тітку Ніну я помітив біля хлівця. Вона сиділа навпочіпки, і з-за її спини визирали білі ноги не то вівці, не то кози.

— Лежи, Майко, лежи, обчикрижу—і полегшає, — лагідно промовляла. — В такому кожусі і сам чорт спариться. Ну-ну, потерпи.

У відповідь щось стогнало і тихо мекало. Я скочив через перелаз і наблизився до тітки. Вона стригла козу.

— Бог на поміч!

— Ой!.. — стрепенулась і оглянулась на мене, весело відказала: — Спасибі. Бог допоможе, як сліпому окуляри.

Я посміхнувся дотепній приказці й присів поруч. Коза блимала розумними рожевими очима, потяглася писком й обнюхала мої руки. Тітка стригла її великими ножицями і жужми білої вовни запихала в торбу. Нараз із вирізу її квітчастої кофти вислизнув на чорному шнуркові маленький, з дитячу долоньку, образок Ісуса Христа. Я такого ніде. не бачив. І, мабуть, старий, бо потемнілий, напевне, ще її предків.

— Цікавий у вас образок, — зауважив.

— Це моєї бабуні,

1 ... 21 22 23 ... 79
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Без дозволу на розслідування», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Без дозволу на розслідування"