Читати книгу - "Руді Вовки"

Волохата, повернувши голівку, висунула гарячий язик і лизнула цю велику, ніжну й чудернацьки голошкіру лапу. Око тимчасам розгорнув іще ширше краї вогнища і крикнув у пітьму:

— Оленячий Ріг, якщо можеш, підповзай швидше сюди!

Почулось зітхання, і голос, ніби шелест калинового листя, діткнувся до вуха Ока:

— Я вплутався в ожину. Я не можу й поворухнутися!

Він вигадував, бо був зв’язаний і загорнений в оленячі шкури.

Не встигли завмерти слова хлопця, як десь зовсім близько почулось рикання звіра. Око завмер.

— Він уже тут. Він уже тут, але хай спробує підійти, хай лишень тільки спробує!

Поруч Голомозого виріс Вогняна Хмара.

— Зуби в нього міцні, пазури теж, хутро, як три оленячі шкури, от тільки хай покуштує, які на смак вогняні списи!

— Будьте обережні, будьте сторожкі, — гукнув тихо Кендюх, — він уже зовсім близько блукає, той поганий вонючий Кіт. Одманюйте його далі від хлопця.

Голомозий войовничо й застережливо крикнув у пітьму ночі:

— Гей ти, жовтоокий, чого ти знову прийшов до цього таборища! Іди геть собі далі! Ми не чіпали тебе, ми не ліземо до твоїх дітей і твого лігва! Іди собі, іди своєю дорогою, не виводь з терпцю Рудих Вовків, що завжди ладні стати тобі за найкращих приятелів.

— Ні, він не хоче йти, він наближається, — позираючи на скулену Волохату, гукнув Кендюх. — Він не хоче миру, поганець. Але стежте, щоб не наблизивсь до Оленячого Рога. Он він чорніє…

— Агов, жовтоокий! — загукав знову Голомозий, і цього разу в його голосі зазвучала погроза. — Зупинись, повертай собі геть, повертай швидко, повертай негайно. Руді Вовки бентежаться, вони непокояться, вони беруть до рук свою зброю. Іди, іди собі швидше геть!

— Він таки не зважає, — тривожно зашепотів Кендюх. — Волохата вся дрижить.

— То ми підсмалимо йому хутро, — гримнув Голомозий і звитяжно гукнув: — Ну, йди, йди, вонючий поганцю, іди швидше, плигай близенько. Ну ж! Злякався? Боїшся? Але не турбуйся! Руді Вовки мають досить снаги, щоб зробити з тебе купу поганого м’яса.

Цей войовничий виклик людини, що там за вогнем, мало припав до смаку Котові. Не криючись уже, він голосно пирснув і заревів, аж заклекотіло у грудях. До того ж він помітив чорну живу купку в кущі і, втягши повітря, не зміг не впізнати в тій купці двоножця. Він присів.

— А, жовтоокий хоче війни! — Голомозий встромив у вогонь кінець списа.

І так само зробили й усі. Якусь секунду було все звичайно і тихо, тоді враз зашкварчало, посипалися довкола іскри, зметнулися язики жовтого пекучого полум’я. Одночасно з цим Кендюх враз нагнувся, схопив за в’язи Волохату і, скільки вистачало росту, підкинув її вгору. Чотириноге вовченя одчайдушно заскавуліло, рвонулося. Ух, який страшний крик вирвався з його грудей!

Це було занадто. Ці двоногі нікчеми просто збожеволіли з жаху. Вони плюються тими жовтенькими скалочками, що вискакують з кінців палиць, хочуть налякати Кота отим безпомічним чотириногим звіром.

Пітьма заворушилася. Двічі, — це зовсім ясно побачив Вогняна Хмара, — блиснули очі в темряві, але ще надто далеко, щоб туди можна було швиргонути списа.

— Ну, чого ж ти там, поганцю, тупцюєшся! — насмішкувато гукнув тоді Голомозий. — Від якого часу твоя паща стала зневажати маленького чотириногого Рудого Вовка? Чи, може, замість зубів там звила кубло стара жаба? Якщо боїшся — тікай, або оцей вовк геть перебере твої трухлі кістки, беззуба торбо!

Волохата, що нею потряс Голомозий у повітрі, знову заскавуліла і заборсалася.

Великий Кіт втратив владу над собою. Він не терпів ніяких різких рухів, він не терпів крику жодної живої тварини. Він забув про нерухомого двоножця в кущах. Його щелепи клацнули, і сама собою покотилась слина: він бачив лише саму Волохату, що скавуліла в руках у товстого двоножця.

— Він уже несамовитіє, — шепнув Вогняна Хмара, — він тепер уже присів, упирається задніми лапами, б’є себе по ребрах хвостом. О, як блискотять очі!

Вогняна Хмара не помилився. Великий Кіт таки присів, тричі вдарив себе хвостом по боках, уперся в ґрунт і зметнувся вгору. Але Руді Вовки його попередили. Списи, на яких кипіла, бризкаючи вогнем, живиця, разом ізсковзнули з кидалець і зафурчали з такою силою, що вогні повитягались на всю довжину ратищ, маленькими кометами розтинаючи пітьму ночі.

Великий Кіт зойкнув, зіткнувшись з вершками тих вогняних ратищ. Він зрозумів, що занадто піддався спокусі. Але давати відбій було вже пізно. Засліплений вогнем, очманілий від болю, він покотився на землю, заливаючи кров’ю живицю, якою обліплені були кінці списів. Живиця, однак, не гасла, а спалахувала ще яскравіше.

— Тепер тобі вже кінець! — закричав Вогняна Хмара і, запаливши нового списа, що лежав біля його ніг, швиргонув знову у звіра.

Кіт підхопився і став люто кидатись угору, намагаючись звільнитися від страшних поцілунків летючих вогнів. Але бачачи, що здолати їх нема сили, обернувся і кинувся навтіки. Роздмухана швидким бігом смола спалахнула з новою силою. До того ж вона танула, розтікалась по тілу тварини, розносячи вкупі з собою нестерпний біль і вогонь. Великий Кіт горів заживо.

— Тепер ти не повернешся більше! — вимовив Голомозий, востаннє глянувши вслід звірові, що зник у лісі.

Всі полегшено зітхнули. Розв’язали і ввели в коло Оленячого Рога. Він був блідий і ще тремтів, та, пересилюючи свій жах, намагався бути веселим і байдужим.

— О, як ви його нагнали, — говорив він, розтираючи потерплі руки й ноги. — Він уже був зовсім близько від мене, і я бачив, як спис Голомозого потрапив йому просто в горлянку. Кендюх поціляв, мабуть, у серце, але влучив вище. Я спочатку не розумів, чому всі списи потовщені на вістрях, ніби їх повкачувано у вовну, але запахла смола, війнуло вогнем, і я став тоді зовсім спокійний. Жодна істота не