Читати книгу - "Альпійська балада"

без звивин голим, дуже засніженим, скелястим косогором. Праворуч височіло щось перисте — певно, сіре громаддя того меншого хребта-двійні. Отже, вони добиралися до сідловини. Вітер, однак, аж шаленів з люті, навколо, буцім у невидимій велетенській трубі, гуло, стогнало, дзвеніло, хоч, можливо, дзвеніло у вухах. Мороз, видно, тут подужчав, бо холод дошкуляв у руки й коліна. Іще добре, що не було мокречі, крупчастий сніг не липнув до одежі, вітер боляче шмагав по обличчях і з великою швидкістю мчав далі.

Треба було перепочити, але Іван боявся, що тільки-но впаде на сніг, то, мабуть, більше не встане. І він тягнув на собі Джулію так із годину чи довше, маленькими кроками поволі здіймаючись звивистою стежкою. Джулія весь час мовчки тулилася до нього, іноді її пальці здригались у хлопця на грудях — Іван добре відчував ці рухи, так само як і все її тіло, його тепло на спині. І, дивна річ, незважаючи на втому, на недавню сварку та свій гнів, йому було добре. Коли б тільки більше сили, він згоден був би нести її, що покірно пригорнулася до нього, далеко-далеко.

Саме коли почали підкошуватись ноги і хлопець злякався, що впаде, поруч із снігової миготливої імли виринув чорний скелястий обломок. Іван одразу збочив із стежки й, ковзаючись колодками по камінню, попрямував до нього. Джулія мовчала, притискалася щокою до його шиї. Біля брили Іван обернувся спиною і притулив до неї дівчину. Коли руки Джулії рознялися під його підборіддям і плечам стало вільніше, він зрозумів, яка вона все ж тяжка.

— Ну, як ти? Змерзла?

— Нон, нон.

— А ноги?

— Да, — стиха мовила вона. — Ногі да.

Як на її вдачу, Джулія аж надто принишкла, ніби завинила перед ним у чомусь. Іван відчув це, і йому хотілося лагідно, по-доброму заспокоїти її. Тільки ж ота лагідність аж ніяк не вдавалась йому, мовби заскорузла в душі, і зовні поводження його з дівчиною, як і раніше, було дуже стриманим.

Не повертаючись до неї обличчям, Іван знайшов руками її ноги — вони були дуже брезклі, ніби запухлі, й дуже холодні, холодніші, ніж його пальці. Від цього дотику вона тихо зойкнула і шарпнула ноги до себе.

— Е, так не можна, давай сюди.

Дівчина, певно, не зрозуміла, а він, трохи зручніше посадовивши її на камені, зібрав пригорщу снігової крупи.

— Ану, давай потремо.

— Нон, нон!

— Давай, чого там нон, — незлобиво, але наполегливо мовив Іван, узяв одну ногу, затис її між коліньми, як це роблять ковалі, підковуючи коней, і став розтирати снігом. Джулія заойкала, застогнала, хотіла вирватись, — хлопець усміхнувся:

— Та чого ти? Лоскотно?

— Болно. Болно.

— Потерпи трішки. Я легенько.

Намагаючись робити це якнайніжніше, він трохи відтер одну її маленьку, ніби дитячу, ступню, потім заходився біля другої. Спочатку дівчина стогнала, ойкала, але врешті притихла.

— Ну як, тепло? — спитав Іван, підводячись.

— Тєпло, тєпло. Спасібо.

— На здоров’я.

Джулія закутала ноги полами шкірянки, а він, прислонившись на мить спиною до намерзлої брили, віддихався. Та без руху одразу стало холодно, вітер легко проймав його тоненьку куртку, яка зовсім не тримала тепла.

— Хліба хочеш? — спитав Іван, згадавши їхню попередню розмову.

— Нон, — квапливо відповіла дівчина. — Джулія нон хляб. Іван ессен хляб.

— Невже? Тоді побережемо. Знадобиться, — відповів Іван.

Відчуваючи, що мерзне, хлопець з великою натугою примусив себе підвестись і підставив дівчині спину.

— Ну, хапайся.

Джулія мовчки, але охоче обвила його за шию, пригорнулась, і йому одразу стало тепліше.

— Іван, — стиха крізь вітер озвалася вона, дихнувши теплом у його вухо. — Ти вундершон![44]

— Ат, який там вундершон!

Дівчина, мабуть, трохи оговталася в нього на спині, бо до неї вернулася її наполегливість, сміливість. Відчувши його доброту до себе, вона спитала:

— Русо аллес, аллес вундершон? Да?

— Атож, атож, — погодився він, аби відчепилась, та й не звик говорити про себе. Йшли останні метри підйому, і хлопцеві хотілося подолати їх якнайшвидше.

— Правда, Іван хотєль пугат Джулію? Да? Іван нон бросат?

Хлопець ніяково посміхнувсь у темряві і з упевненістю, в яку ладен був сам повірити, сказав:

— Та, звісно…

— Тяжело, да?

— Ні, що ти! Мов пір’їнка.

— Что єто — пір’юнка?

— Як тобі сказати — пушок. Така маленька, маленька пушинка.

— Єто мальо, мальо?

— Звичайно.

Він ішов стежкою, яка добре проступала на посипаній снігом пороші. Його шию невимовно приємно лоскотало позаду її тепле дихання. Гнучкі тоненькі пальці раптом погладили йому груди, й він аж затремтів, відчувши ці пестощі.

— Ти научіт мєня говоріть свой язік?

— По-білоруському?

— Да.

Іван засміявся, таким незвичайним тут здалось йому це прохання.

— Неодмінно, — відповів хлопець весело. — Ось прийдемо в Трієст і почнемо…

Ця жартівлива думка раптом здійняла в ньому вихор якихось особливих радісних відчуттів. Невже й справді пощастить їм дійти в Трієст, до партизанів? Якби це сталося — вони пішли б в один загін, вона стала б для нього рідною й близькою. Як це важливо — на чужині поруч рідна, своя людина. Іван тільки тепер почав відчувати її прихильність до нього, зараз вона не здалась йому небажаною чи зайвою. Він відчув, як стомився за життя і війну в самотині — солдатське товаришування було з іншої категорії взаємин. А взаємини з Джулією чимось нагадували сестринське, навіть материнське, тут не потрібно було ані слів, ані вчинків — тут саме почуття мовчазної близькості наповнювало його щастям.

Вони ввійшли у сідловину. Косогори верховин уже височіли обабіч, стежка